Аналіз вірша «Мандрівник»

Так, у вірші "Мандрівник" мандрівник біжить із "долини дикої" не в село, але за рису міста. Що ж у даному образному контексті означає "місто"? Досить ясна відповідь дає опис міського цвинтаря в "Коли за містом замислений я броджу...". Воно розкривається через опозицію місто - село, відбиту в цьому вірші, у якому протиставляються два цвинтарі - міське й сільське. На міському цвинтарі показане завершення такої дороги життя, що кінчається смертю, що не зв'язує людини з Вічністю, смертю-тлінням. Цей образ смерті по своєму внутрішньому змісті близький до несподіваної смерті в "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить... ", смерті, що обриває життя В "Коли за містом замислений я броджу...

" на цвинтар "гниють всі мерці столиці", і образ смерті-тління нерозривно пов'язаний з життям, підпорядкованої тільки тлінному. Її прикмети дані через написи на могилах "про чесноти, про службу й чинів, По старому рогачі вдовиці плач амурний". Тут зображується такий простір, що обмежений тільки земним, звідси в першій частині вірша виникає мотив скрутності, обмеженості, несвободи, що композиційно сусідить із мотивом тління: Під якими гниють всі мерці столиці У болоті абияк стиснуті рядком Як гості жадібні за злидарським столом. У третьому рядку вищенаведеного фрагмента намічений образ стола, що "сусідить" з темою смерті, що далеко не випадково: така композиційна близькість смерті й стола в Пушкіна повторюється в "Євгенію Онєгіні" в I і II главах, що було відзначено ще В. С. Що Не Пам'ятає.

Життя, побудоване тільки за законами споживання, законам "стола", чревата не смертю як формою життя нескінченної, але тлінням і розпадом. Тому два столи в I главі "Євгенія Онєгіна", наповнені різноманітними предметами тішень, мають своє логічне завершення в образі третього стола з тілом дядька - "данини, готовій землі". Далеко не випадково й те, що в II главі Дмитро Ларін умирає "у годину перед обідом". Його смерть також "сусідить" зі столом. Це "дивне зближення" указует на таке життя, у якій повсякденне не одержує духовного змісту й приречено бути тільки повсякденним. Внаслідок цього дорога життя в сім'ї Ларіних "пролягає" між зміною блюд, і життя глави сім'ї закономірно кінчається "у годину перед обідом".

Таким чином, в "Коли за містом замислений я броджу... " Пушкін малює таке життя й таку смерть, що замикає людину в земному, матеріальному просторі, що неприродно для його душі. Звідси й виникає мотив тісноти, пов'язаний з мотивом несвободи У селі, на "цвинтарі родовому", навпаки, "неприкрашеним могилам є простір". У цій характеристиці сільських могил важливо кожне слово. Неприкрашена могила сільського цвинтаря зв'язана в сприйнятті поета із простором: на ній немає слідів того безглуздого життя, який відповідають і безглузді прикраси на міських могилах ("дешевого різця безглузді витівки"). "Безглузда" життя міста в етимологічному змісті епітета "безглуздий" є життя некрасива, деформована, тісна для духовного життя людини.

У другій частині вірша образ простору одержує своє поглиблення й пояснення. Оборотний увага на рядки, що передують його опису: Осеннею часом, у вечірній тиші, У селі відвідувати цвинтаря родове, Де дрімають мертві в урочистому спокої... Урочистий спокій дрімаючих мертвих. Цей образ - центральний у всьому вірші.

Так само, як і в "Пора, мій друг, пора! спокою серце просить...", феномен Будинку зв'язується у свідомості поета зі станом спокою й простору (порівн.

"спокій і воля"). Його джерела - у знаходженні того простору життя, де кінцеве, смертне перетворено безсмертним. Таке місце знайдене. Тому мерці тут не "гниють", а "дрімають в урочистому спокої".

'Дрімати - заснути - усипати - успение' - дане лексико-семантичне поле, у якому через етимологічний зміст виразний зв'язок двох станів, виражених віддієслівними іменниками сон - успение. На цвинтар родовому образ сну "в урочистому спокої" сходить до духовного образа Успения як особливої якості життя праведної душі; для неї смерть - перехід у нове життя.

Так, свято Успения Божией Матері вже через свою назву вказує на те, що Цариця Небесна не вмерла, але заснула. Співвіднесеність центрального образа сну "в урочистому спокої" з розумінням смерті як продовження життя й, відповідно, зі святом Успения може бути підтверджена й датою написання даного вірша - "14 серпня". Таким чином, у другій частині "Коли за містом замислений я броджу... " поет у селі, на "цвинтарі родовому" відчуває себе покійно й вільно - так, як йому властиво відчувати себе в просторі будинку, залученого Небу, Вічності