Червоне вино перемоги, у скороченні

Всі добутки в скороченні цього автора Шумить лугова овсяница Червоне вино перемоги Весна 45-го застала нас у Серпуховові. Після всього, що було на фронті, госпітальна білизна й тиша здалися нам чимсь неправдоподібним. Упав Будапешт, була взята Відень. Палатне радіо не вимикалося навіть уночі. «На війні як у шахах, - сказав Саша, що лежав у далекому куті, Селиванов, смаглявий волгарь із татарської раскосиной. - Е-Два - е-четире, бац! І немає пішака!

» Сашина товсто забинтована нога стирчала над щитком ліжка на зразок гармати, за що його прозвали Самохідкою «Нешто не навоевался? » - басив мій правий сусід Бородухов. Він був з мезенских мужиків-лісовиків, уже влетах. Ліворуч від мене лежав солдатів Копешкин. У Копешкина перебиті обидві руки, ушкоджені шийні хребці, були й ще якісь каліцтва.

Його замурували в суцільний нагрудний гіпс, а голову прибинтовали до лубка, підведеному під потилицю. Копешкин лежав тільки горілиць, і обидві його руки, зігнуті в ліктях, теж були забинтовані до самих пальців В останні дні Копешкину стало зле. Говорив він усе рідше, та й то безголосо, одними тільки губами. Щось ламало його, палило під гіпсовим скафандром, він зовсім усохнув особою Якось раз на його ім'я прийшов лист із будинку. Листочок розгорнули й вставили йому в руки.

Вся решта дня листок проторчал у нерухливих руках Копешкина. Лише на наступний ранок попросив перевернути його іншою стороною й довго розглядав зворотну адресу Звалився, капітулював нарешті й сам Берлін! Але війна усе ще тривала й третього травня, і п'ятого, і сьомого... Скільки ж ще?! Уночі восьмого травня я прокинувся від звуку хрумкавших по коридорі чобіт. Начальник госпіталю полковник Туранцев розмовляв зі своїм замом по госпчастині Звонарчуком: «Видати всім чисте - постіль, білизна. Заколіть кабана.

Потім, добре б до обіду вина...» Кроки й голоси віддалилися. Раптово Саенко скинув руки: «Всі! Кінець!» - заволав він. І, не знаходячи більше слів, круто, щасливо виматюкався на всю палату». За вікном соковито розцвіла малинова ракета, розсипалася гронами.

З нею схрестилася зелена. Потім злагоджено забасили гудки Ледь дочекавшись світанку, усі, хто міг, повалили на вулицю. Коридор гудів від скрипу й стукоту милиць. Госпітальний садок наповнювався гомоном людей И раптом гримнув невідомо що звідки узявся оркестр: «Вставай, країна величезна... » Перед обідом нам перемінили білизна, поголили, потім зареванная тітка Зина розносила суп з кабана, а Звонарчук вніс підношення з декількома темно-червоними склянками: «З победою вас, товариші». Після обіду, захмелівши, всі стали мріяти про повернення на батьківщину, хвалили свої місця.

Заворушив пальцями й Копешкин. Саенко припригал, нахилився над ним: «Ага, ясно. Говорить, у них теж добре. Це де ж таке? А-А, ясно... Пензяк ти». Я намагався уявити собі батьківщину Копешкина.

Намалював бревенчатую хату із трьома оконцами, кошлате дерево, схоже на перевернений віник. І вклав цю непоказну картинку йому в руку. Він ледве помітно схвально закивав носом, що загострився До сутінків він тримав мою картинку в руках.

А самого його, виявляється, уже не було. Він пішов непомітно, ніхто не помітив коли. Санітари віднесли носилки. А вино, до якого він не доторкнувся, ми випили в нього пам'ять У вечірнім небі знову спалахували святкові ракети