Долі російського села 90-х років Оглядові теми по добутках російської літератури XX століття Різне
Долі російського села 90-х років
Література 50-90 років XX століття - необхідна й природна ланка в еволюції вітчизняної й закордонної літератури. Однієї зі значних тем, до якої зверталися вітчизняні письменники, є тема російського села. Це цілком з'ясовно: адже в Росії сільські жителі завжди становили більшість народів.
Історія, соціальний і моральний досвід народу яскраво й всебічно розкривалися вже в добутках письменників і поетів XIX століття. Початок реалістичному зображенню сільського життя було покладено Радищевим в «Подорожі з Петербурга в Москву» і Пушкіним у його поезії й прозі. Національна самобутність і доля російського селянства хвилювали також Гоголя, Некрасова, Салтикова-Щедріна, Тургенєва, Толстого, Лєскова. Добутку, звернені до теми росіянці села, становлення російського національного характеру, завжди зустрічали широкий відгук у літературі й суспільстві минулого століття
Те ж саме можна сказати й про добутки радянських письменників-«деревенщиков», стремившихся в післявоєнний час, за словами Василя Шукшина, «розповідати про душу». Душу російського селянина середини - кінця XX століття, його характер стали предметом запеклих суперечок письменників і читачів. Відмітаючи ідеологічні суперечки про те, як треба жити й думати простій людині, більшість письменників прийшли до висновку, сформульованій Проскуріним: завдання художника - «убирати в себе моральний досвід народу й, підсилюючи його, збагачуючи в душі, віддавати назад».
Уловити головне в стані миру - завдання не з легенів. Але саме цим шляхом, прокладеному письменниками-реалістами минулого, пішли Проскурін, Залигін, Белов, Абрамов, Шукшин, Астафьев, Распутін і письменники останнього десятиліття XX століття
Два романи тетралогії Ф. Абрамова «Брати й сестри» і «Дві зими й три лета» повні війною, хоча сама війна в них не показана. Ми разом з героями переживаємо біль, втрати, вагу праці й бідності, довгої терплячої мужності в розореному й збідненому селі. Ворог не пройшов по ній, але перед нами - жахаюча вбогість і колгоспне рабство, кріпосна залежність радянських людей.
Вірний традиціям народного життя, Абрамов написав «епос народного життя», як назвала літературна критика цикл пекашинских романів.
Четвертий роман тетралогії був названий письменником «Будинок». У ньому мова йде про 70-х роки, у яких всі вже й ситі й не бідні, і речей повні кімнати, і нові будинки будуються, а радості особою чомусь немає. Життя немов тупцює на місці чекаючи відновлення. Недарма слово «будинок» можна розуміти й у прямому, і в переносних значеннях: пекашинский Будинок, будинок родини, будинок душі
Залежність людини від ходу історії усвідомлювалася Абрамовим настільки ж ясно, як залежність людини від природи. Саме це й зображував письменник у пекашинском циклі
Критикуючи моральні підвалини суспільства, оголюючи його антигуманну сутність, письменники призивають читача згадати про тих вненациональних і позачасові принципи, якими руководствовало людство протягом своєї історії
Герої В. Распутіна з його «Останнього уклону» і «Прощання із Запеклої» міркують про віру, совісті, про відповідальність людини перед собою, Богом і людьми за все, що його оточує. І вони наївно вдячні життя за те, що вона є, який би важкої вона не була
Перед нами - моральні люди, у яких слово не розходиться зі справою, а духовні цінності для них важливіше сиюминутной вигоди
Письменникам-«деревенщикам» властива психологічна поглибленість у зображенні характерів своїх героїв. Михайло й Григорій Пряслини з тетралогії Астафьева, Андрій Бородін з роману-хроніки Можаева, з одного боку, - узагальнені образи російських людей; з іншого боку - сприймаються нами як реальні люди, чиї прикрості й радості, болі й моральні роздирання хвилюють також, як переживання наших близьких.
