Доля військового покоління Доля людини Шолохов М. А

Доля військового покоління
На обкладинці книги дві фігури: солдат у тілогрійці, галіфе, кирзових чоботах і шапці-вушанці й хлоп'я років п'яти-шести, одягнений теж майже по-воєнному. Звичайно, ви догадалися: це "Доля людини" Михайла Олександровича Шолохова.

Хоча пройшло більше сорока років з моменту створення розповіді, не можуть не хвилювати такі, наприклад, рядки: "Я збоку глянув на нього, і мені стало щось не по собі... Видали чи ви коли-небудь ока, немов присипані попелом, наповнені такий неизбивной смертною тугою, що в них важко дивитися? От такі очі були в мого випадкового співрозмовника".

Ніхто не в змозі без хвилювання читати й наступний монолог Андрія Соколова на початку розповіді: "Інший раз не спиш уночі, дивишся в темряву порожніми очами й думаєш: „за що ж ти, життя, мене так покалічила? За що так спотворила?" Немає мені відповіді ні в темряві, ні при яснім сонечку... Немає, і не дочекаюся!"

Ніколи не дочекаються болісної відповіді на це питання й мільйони однолітків Соколова, що не повернулися з полів боїв, що вмерли від ран і передчасних хвороб уже в мирний час, після Перемоги

Тільки зовсім недавно ми стали у відкриту говорити про величезний, найчастіше зовсім даремних жертвах Другої світової війни; про те, що її взагалі могло не бути, виявися політика Сталіна стосовно Німеччини більше далекоглядної; про нашім зовсім аморальному відношенні до своїх співвітчизників, що побивали в німецькому полоні... Але адже долю людини вже не повернути назад, не переробити!

А спочатку життя Соколова складалася як у багатьох його однолітків. "У громадянську війну був у Червоній Армії... У голодний двадцять другий подався на Кубань, ішачити на кулаків, тому й уцелел". Доля щедро винагородила Соколова за його митарства, подарувавши таку дружину, як його Иринка: "Ласкава, тиха, не знає, де тебе посадити, б'ється, щоб і при малому статку солодкий квасок тобі сготовить". Може, була Иринка такий, тому що виховувалася в дитячому будинку й всьому нерозтраченому пещенні довелася на чоловіка й дітей?

Але людина найчастіше не цінує того, що має. Недооцінював, мені здається, свою дружину й Андрій Соколов перед відходом на фронт. "Інші жінки із чоловіками, із синами розмовляють, а моя пригорнулася до мене, як аркуш до гілки, і тільки вся тремтить... Вона й говорить, і за кожним словом схлипує: "Родненький мій... Андрюша... не побачимо... ми з тобою... більше... на цьому... світлі..." Андрій Соколов оцінив ті прощальні слова значно пізніше, уже після звістки про загибель дружини разом з дочками: "До самої смерті, до останньої моєї години, помирати буду, а не прощу собі, що тоді неї відіпхнув!.."

Інші ж його вчинки у військовий час і після Перемоги були гідними, чоловічими. Справжні чоловіки, за словами Соколова, - на фронті. Він "терпіти не міг отаких слинявих, які щодня, до справи й не до справи, дружинам і милахам писали, сопли по папері розмазували. Важко, мов, йому, важко, того й дивися, уб'ють. І от він, сука в штанях, скаржиться, співчуття шукає, слиниться, а того не хоче зрозуміти, що цим разнесчастним бабенкам і детишкам не слаще нашого в тилу доводилося".

Не солодко довелося на фронті й самому Соколові. Провоевал він менше року. Після двох легких поранень - важка контузія й полон, що в офіційній радянській пропаганді того часу вважався ганьбою. Втім, Шолохов успішно обходить підводні камені цієї проблеми: він її просто не стосується, що не дивно, якщо згадати час написання розповіді- 1956 рік. Але зате випробувань у тилу ворога Шолохов відміряв Соколову сповна. Перше випробування - убивство зрадника Крижнева. Не кожний з нас зважиться допомогти зовсім не знайомій людині. А Соколов допоміг. Може він зробив це тому, що незадовго до цього абсолютно незнайомий офіцер-військлікар допоміг Соколову? Він вправив йому вивихнуту руку. У наявності гуманізм і шляхетність одного й низькість і боягузтво іншого

Самому Соколову в сміливості не відмовити. Випробування друге - спроба втечі. Андрій скористався помилкою охоронців, біг, пішов на сорок кілометрів, але його піймали, собак на живого спустили... Вижив, не зігнувся, не змовчав, "критикнул" режим у концтаборі, хоча знав, що за це - вірна смерть. Шолохов майстерно описує сцену протистояння російського солдата Соколова й коменданта концтабору Мюллера. І воно вирішується на користь російського солдата. Навіть великий знавець росіянці душі, що говорив по-російському не гірше нас, Мюллер змушений був визнати: "От що, Соколов, ти - на-' вартий російський солдат. Ти хоробрий солдат. Я - теж солдат і поважаю гідних супротивників. Стріляти тебе я не буду".

Відплатив Мюллеру й всім ворогам за подароване життя Соколов сповна, здійснивши успішну втечу з полону й прихопивши безцінної мови - свого майора-будівельника. Здавалося, доля повинна змилостивитися над Соколовим, але немає... Мороз по шкірі проходить, коли довідаєшся ще про два удари, що випали на долю героя: загибель дружини й дочок під бомбуванням у червні 1942-го й сина в день Перемоги

Який же повинна була бути душу Соколова, щоб не зломитися після всіх трагедій так ще всиновити Ванюшку! "Два осиротілі чоловіки, дві піщини, занедбані в чужі краї військовим ураганом небаченої сили... Щось чекає їх спереду?" - запитує у фіналі розповіді Шолохов.

Покоління Соколових нині вже майже не залишилося в живих, 2002 рік все-таки. Ванюшке - за 60. Так хочеться, щоб покоління Івана витримало всі негоди нинішнього часу. Така вуж доля російської людини!