Душею — дитя, Долею — чернець» (по поемі «Мцирі»)

Лермонтов сам був ще молодим сімнадцятилітнім юнаком, коли в душі його народився задум: «Написати записьки молодого ченця 17-ти років. З дитинства він у монастирі, крім священних книг, [нічого] не читав. — Жагуча душа нудиться...». Але тільки через вісім років поет написав добуток, у якому втілився його ідеал.

Їм стала поема «Мцирі». Добуток має реальну життєву основу. Сюжет його взятий з оповідання про полоненого хлопчика-горці, відданому на виховання ченцям і тужив по будинку, рідним, вільної життя. Лермонтов розширив і поглибив цей сюжет, додавши йому великий зміст.

Мцирі був повезений у монастир шестирічним хлопчиком. З дитячого років він зберіг прийоми й навички горця, запам'ятав свої рідні місця. Але туга Мцирі — це не просто туга за рідним аулом. Його рідне селище перетворило в батьківщину-мрію, і вся поема наповнена почуттям батьківщини як вищого ідеалу: Я ціль одну — Пройти в рідну країну — Мав у душі... Але романтична мрія про невідомий прекрасний край зіштовхується з реальним життям, із блуканнями юнака, що біг з монастиря, що збився зі шляхи, заплутавшего в лісі й знову повернувся до того місця, звідки біг. Герой поеми «душею — дитя». Це означає, що його серце наповнене спрагою життя, воно зберігає захоплені спогади про рідний край, рідну природу.

Мцирі добре пам'ятає своїх рідних і «звук їхніх пісень і мовлень над колибелию» своєї. Зі смутком і тугою за минулий, котрого вже не повернути, згадує він своє щасливе дитинство, коли йшов грати до шумного потоку в ущелину, И поглядом ластівок стежив, Коли вони перед дощем Хвилі касалися крилом. Під час своїх ськитаний навколо монастиря він чує голоси природи, радується співу птахів, вдихає аромат сонних квітів. Його серце б'ється живей «побачивши сонця й полів». Наївне напівдитяче почуття пробуджується в ньому й побачивши грузинської дівчини, образ якої зв'язується в його свідомості з піснею духу гір.

Він розповідає про все це ченцеві, щоб поділитися з ким-небудь своїми почуттями, «щоб жити, хоч подумки, знову», щоб знову випробувати відчуття волі й щастя. Але Мцирі «долею — чернець», тобто людинаа, який доля змушує відмовитися від усього, що йому так дорого: батьківщини, сім'ї, волі — життя. У цьому протиріччі й полягає трагедія героя. До того ж він чернець не зі своєї волі, він — бранець. Він раб і сирота, батьки якого були вбиті ворогами його землі.

Довкола нього такі ж діти, але в них є батьки, а він нікому не може ськазати «священних слів батько й мати», він «у себе не знаходив не тільки милих душ — могил!» І йому не вибратися з похмурих стін темниці. Проблуждав три дні, він знову виявляється біля монастиря. І тоді починає усвідомлювати всю гіркоту своєї долі: И смутно зрозумів я тоді, Що мені на батьківщину сліду Не прокласти вуж ніколи.

Життєва основа поеми робить її живий, яркою й переконливої. Монастир, описаний Лермонтовим, зберігся дотепер. Тепер його називають «Мцирі», і до нього постійно направляються екськурсії туристів. Мцирі — головний герой однойменної поеми М. Ю.

Лермонтова. Його нелегка доля нікого не може залишити байдужим.

Шестирічним хлопчиком він попадає в полон до російського генерала, що відвозить його з рідного аулу. Тяготи шляху й розлука із близькими людьми приводять до того, що Мцирі важко занедужує, і його залишають у монастирі, ченці якого погоджуються вилікувати юного горця й виховати його послушником.

Монастир стає для Мцирі теперішньою в'язницею. Тут для нього все чуже: і старий-чернець, і дзвін, і сірі стіни, і спосіб життя — сумовитий і одноманітний. У серце хлопчика всі так само живі спогади про батьківщину: про засніжені вершини гір і бурхливих потоків, про гордого батька й мудрих старійшин, про пісні своїх юних сестер. Він не бажає упокоритися зі своєю чернечою долею, йому далекі смиренність, покірність і сподівання на бога. Душею Мцирі — дитя. Залишившись без матері й батька, без рідних і близьких, він тужить від почуття самітності: Я бачив в інших Вітчизну, будинок, друзів, рідних, А в себе не знаходив Не тільки милих душ — могил!

Юнак прагне відчути всю повноту життя, йому хочеться сміятися й плакати, любити й ненавидіти, боротися й мріяти. Як часто думає він Про волю дику степів, Про легенів, ськажених коней, Про битви дивовижні меж ськель... У результаті дитя перемагає ченця, і Мцирі збігає з монастиря в надії добратися додому. ПРО, як радісно співає його душу, ськинувши вагу оковів і занурившись нарешті В той дивовижний мир тривог і битв, Де в хмарах ховаються ськелі, Де люди вільні, як орли. І нехай щастя тривало всього три дні, нехай дорога знову привела Мцирі до ненависних келій — йому все-таки довелось вдихнути п'янкий аромат волі. Я думаю, що в поемі «Мцирі» М.

Лермонтов призиває за всяку ціну боротися за своє щастя й відстоювати власні ідеали, а не покірно плисти за течією й миритися з обставинами.