Голованова И. С.: Історія світової літератури. Література Китаю

Голованова И. С.: Історія світової літератури
Література Китаю

Література Китаю

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - напису, видряпані на черепашачому панцирі або лопатці барана. Згодом матеріалом для написів стала служити бронза: на величезних ритуальних посудинах з доручення древніх царів робилися дарчі або інші написи. З початку 1 тис. до н.е. китайці стали використовувати для листа бамбукові планки. На кожній такій дощечці містилося приблизно по 40 ієрогліфів (слів). Планки нанизували на мотузку й з'єднували у зв'язки. Тому навіть невелика книга могла займати кілька возів. З 3 в. до н.е. китайці стали вживати для листа шовк. Дорожнеча цього матеріалу привела на початку нашої ери до винаходу паперу, у результаті чого й з'явилася можливість широкого поширення письмового слова.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - мудреців.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - 596 творів, расскласифицировав їх по розділах: канонічні книги, добутки філософів, вірші- ні й поеми- фу, трактати по військовій науці, твору по астрології й медичні книги. Треба відзначити, що в ті часи твору будь-якого характеру вважалися складовими частинами письмової літератури. Художня література не була ще виділена й протипоставлена іншим видам словесності, що преследовали прикладні цілі, начебто медичних або військових трактатів. А, з іншого боку, древні трактати по різних галузях знань писалися відточеною, виразною мовою, підлягали літературній, стилістичній обробці, нерідко й ритмізації.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - канону («Книга змін», «Книга історії», «Книга пісень», «Книга ритуалу», «Записки про музику», знаменитий літопис царства Лу «Весни й Осіни» - створення або редагування яких у текстах приписувалося Конфуцію). Із цих творів, що склали основу конфуцианского навчання й були в Китаї протягом століть обов'язковим мінімумом кожного освіченої людини, для розвитку літератури художньої першорядне значення мала «Книга пісень» («Шицзин»). Цей поетичний звід, що складається з 4 розділів («Вдачі царств», «Малі оди», «Великі оди», «Гімни») доніс до нас всілякі зразки найдавнішої ліричної й гимнической поезії.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - древніх шлюбних обрядах і про жорстокий звичай поховання живих людей разом з померлим правителем, представляємо турботи хліборобів і неспокійне життя наближених государя, яких за найменшу помилку або запізнення в палац чекає суворе покарання, і пригоди безстрашних мисливців, сміло вступавших у двобої з тиграми, і сум самотньої жінки, чоловік якої пішов у далекий похід. Є в «Книзі пісень», особливо в останній її частині, і порівняно більші добутку ритуального характеру, як, наприклад, «Князь просо» - гімн міфічному героєві- первопредку, що навчив людей сіяти злаки. У письмовому варіанті, що дійшов до нас, пісні являють собою чотирискладові стихи з постійною римою. «Шицзин» був зарахований у число канонічних книг і текст його був по імператорській вказівці в 175 р. н.е. вирізаний на кам'яних барабанах, він не загубився в століттях, як це відбулося з багатьма іншими древніми пам'ятниками.

Поряд з «Книгою пісень» з добутків конфуцианского канону безперечний художній інтерес мають і знаменита «Книга історії», і особливо наступна історична література, приписана в бібліографічному зводі Бань Гу до першого канонізованого літопису «Весни й Осіни». Серед древніх літописців особливо виділяють Сима Цяня, автора «Історичних записок». Цей історичний пам'ятник століттями вражав своїх читачів багатством поетичної мови й стилю, дивним для древнього письменника проникненням у закони людського суспільства й у долі окремих людей. Люди, що залишили слід в історії країни, незалежно від свого соціального походження, були предметом його пильної уваги. Древні філософи різних шкіл і напрямків, сановники й полководці, поети й блазні- актори, «месники» і «Слизькі балакуни» - усім їм відвів місце у своїй величезній книзі Сима Цянь.

Якщо історична проза в древньому Китаї створила зразки об'єктивно- спокійного опису подій, те зовсім інший тип оповідання був створений авторами конфуцианских філософських трактатів, початок яким поклала книга, що ввійшла в конфуцианский канон, «Бесіди й судження», у якій переважає діалогічна форма викладу. Бесіди вчителя Конфуція з учнями й повчальні бесіди мудреця із правителями досить часто містили в собі приклади- притчі як особливу форму аргументації того або іншого філософського положення. Притчі ці були нерідко фольклорного походження, зберегли для нас відгомони те древньої тваринної казки, то картини древнього побуту китайських царств.

Крім конфуцианского навчання в Китаї мала вплив інша філософська школа стародавності - даосизм. У цьому напрямку була написана «Книга про Шляху й Чесноту» - зовсім особливий пам'ятник в історії древнекитайской літератури. Це ритмічно організована афористична проза, протягом століть считающаяся неперевершеної по своїх художніх вартостях. (Суєтність і ілюзорність людського буття й важливість злиття людини із природною природою.)

И нарешті ми дійшли до опису Бань Гу літератури поетичної (нагадаю, що «Книга пісень» як пам'ятник конфуцианского канону була розглянута їм раніше). До літератури цієї він відніс добутки двох ведучих у його час жанрів: поем- фу й пісень- геши. Якщо геши співалися, то фу скандувалися, вони писалися начебто б і прозою, але римованої, виявляючи собою проміжне явище між поезією й прозою. («Традиція говорить: «Те, що не співається, а скандується, називається фу. Той, хто, піднявшись високо, може складати фу, гідний іменуватися великим мужем».) Поеми фу складалися звичайно з 3 частин: вступу, властиво опису й завершення. Вступ нерідко являв собою діалог поета з ким- або із правителів, у ньому висловлювалася основна ідея поеми, що розвивається вже в другій частині, а у висновку автор давав своє резюме й висловлював свій особистий погляд на описані події.

Отже, Бань Гу з'єднав бібліографії поеми- фу й пісні- геши, але жодного з перерахованих їм 28 збірників не дійшло до нас. Хоча по назвах ми можемо судити, що це були в основному збірники ритуальних пісень. Пісні в Древньому Китаї збиралися з метою з'ясування настроїв підданих. Один імператор заснував навіть спеціальну Музичну палату, куди стали стікатися зібрані пісні.

Отже, у Древньому Китаї поступово зароджувалися жанри, що склали в середні століття витончену безсюжетну прозу. У часи Бань Гу жанри ці тільки починали своє самостійне життя в літературі. Багато хто з них у момент своєї появи не усвідомлювалися в якості самостійної художньої структури. Так у складі «Історичних записок» Сима Цянь народився жанр чжуань - життєписів, дуже незабаром, в 1 в. н.е., усвідомлений як самостійне літературне явище.

На початку н.е. виникли два принципово важливих для розвитку китайської літератури явища: поетичний цикл «Дев'ятнадцять древніх віршів» і оповідальна проза.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - у н.6 в., а створені в 1-1- 2 вв. н.е. Імена авторів були забуті вже вчасно життя царевича (тому що анонімність була характерна для цього періоду розвитку китайської літератури). Вірші ці написані на традиційні теми тодішньої поезії: розлука друзів, туга покинутих або залишених удома жн, смуток подорожанина, роздуму про життя й смерть. Вірші ці підпорядковані однієї головної думки - швидкоплинності тої короткої миті, що відведений людині. Вірші ці коштують як би на стику поезії народної й авторської. Вони написані явно під впливом тодішньої народної пісні, що збиралася чиновниками Музичної палати, у них є цілі рядки, запозичені з народних текстів, але в цій поезії є вже й авторський початок. Вплив поетів- літераторів позначилося й на формі вірша. Якщо сучасні їм народні пісні мали рядок різної довжини, то 19 древніх віршів фактично починають у китайській поезії п'ятискладовий вірш (кожний рядок складається з 5 складів), що протягом століть був одним із провідних розмірів у китайській і всій далекосхідній поезії.

Оповідальна проза в Китаї, як і в інших країнах древнього миру, наприклад, у Греції, починає складатися лише в самому кінці древнього періоду. У 1-1- 2 вв. н.е. у Китаї з'являються беллетризованние життєписи й історії, які умовно можуть бути названі древніми повістями. І ті, і інші своїми коріннями пов'язані з історіографічною прозою. Це насамперед «Яньский спадкоємець Данина» - історія замаху хороброго Цзин Ке на циньского князя - жорстокого тирана, що створив в 3 в. до н.е. першу китайську імперію. Основна відмінність цієї повісті від офіційного життєпису - у великій розповідності, введенні цілого ряду нових епізодів явно легендарного характеру, начебто історії про те, як у відповідь на благання спадкоємця Даня у ворона побіліла голова, а в коня виросли рога, або епізоду про те, як незворушний Ке шпурляв золотими злитками в жаб, або страшної історії про те, як спадкоємець, виражаючи свою повагу до Ке, повелів відрубати руки красуні музикантці, гра яке сподобалася героєві, і піднести їх Ке.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - цей потім, у середні століття, багаторазово буде використовуватися далекосхідними новелістами. Студент сходить у могилу, де одружується з дівицею по прозванню Пурпурний Нефрит. Автора цікавить тут не стільки доля героїв, скільки саме по собі дивна подія.