И. Шайтанів. Французький класицизм “Але от прийшов Малерб…”

И. Шайтанів. Французький класицизм “Але от прийшов Малерб...” "Література" Видавничого будинку "Перше вересня".

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - поет йому не підійде, зрячи прийде витратитися на дорожні витрати. Двір першого з Бурбонов був поставлений багато скромніше, ніж у його онука Людовика XIV. Все-таки в 1605 році з оказією Малерб прибув у Париж і був представлений до двору. У цей момент король збирався відправитися в провінцію Лімузин, щоб утихомирити місцеву знать. Малерб відгукнувся на цю подію “Молитвою за короля, що відбуває в Лімузин”:

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - довгою бойнею, Зачуючи барабан, піде в безтурботний танок. Розпуста й гріхи в епосі нової сгинут, И сластолюбство й ледарство нас покинуть, Чимало з- за них ми перетерпіли лих. Король достойнейших винагородить по праву, Всім доблесним поверне заслужену славу, Мистецтва відродить, плекаючи їхній розквіт. (Пер. А. Ревича) 

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - а замки, прямують пороки й чесноти. Народжується стиль ораторського голосного мовлення, за який Малерба восславит головний теоретик французького класицизму Никола Буало:

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - і скверни, Воно смак утворило вимогливий і вірний, За легкістю вірша уважно стежив И перенос рядка суворо заборонив. Його визнали все; він дотепер вожатий. Любите вірш його, відточений і стислий, И ясність чисту завжди витончених рядків, И точні слова, і зразковий склад! Пер. е. Линецкой 

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - плавний плин вірша, до вимоги чистоти складу. Малерб звільняє мову від неясних і грубих виражень, обмежує вживання неологізмів і слів грецького походження (улюблених поетами Відродження). Говорять, що на смертному одрі він опам'ятався від останнього забуття, щоб дорікнути людини, що доглядає за ним, за не цілком французьке слово.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - “Він наш Мальгерб...” (французьке написання прізвища - Malherbe).

Однак, говорячи: “Його визнали все...”, - Буало перебільшив. При житті Малерба двір ще не переміг безумовно: королеві доводиться придушувати залишки феодальної вольниці, а його поетам - протистояти естетическому й моральному вільнодумству, так званому либертинажу. Лідер либертинов Теофиль де Вио (засуджений за свій збірник 1622 року й померлий у вигнанні) був готовий оцінити Малерба, але наполягав: нехай кожний пише по- своєму. Він відмовлявся “чистити” стиль, домагаючись його ясності, і затверджував своє право зберегти відчуття важкої, часом неясної думки. У своїй стилістиці поети цього напрямку часом нагадували про мову Рабле, часом же забігали вперед, оспівуючи дивне й мальовниче, як це робив Сент- Аман, чи не перший співак самітності й таємничих руїн. Відношення до природи, виконане переживання таємнич і витонченого, ріднить Сент- Амана із сучасної йому прециозной (від фр. precieux - дорогоцінною, манірний, вигадливий) традицією.

Двору, культура якого ще не зложилася, протистоїть салон з його етикетом, у якому панує культ вишуканої умовності - прециозности. Центр цієї культури - салон (l'hotel) маркізи де Рамбуйє, що почали своє існування в 1610 році, коли, пославшись на хворобу, маркіза покинула двір. Салон відвідують всі, у тому числі й Малерб, але там свої моди й свої законодавці. Цінується дотепний експромт, убраний у форму мадригалу й епіграми. Є свій класик - Винсент Вуатюр, що заповнює віршами альбоми прециозних красунь. Альбом - це форма існування салонної поезії. Такий “Вінок Жюли”, дочки маркізи де Рамбуйє, присвячений оспівуванню квітів. Кожна квітка й кожний відтінок кольору значимі, тому що на їхній мові говорить любов.

Прециозная література знає не тільки малі форми. Одним з найвідоміших її пам'ятників є роман Оноре д'юрфе “Астрея” (перший тім опублікований в 1607 році, останній, п'ятий, в 1627- м, через два роки після смерті автора). “Астрея” продовжує традицію ренесансного пасторального роману й у який- те мері рідну для Франції куртуазну традицію. Дія в д'юрфе зовсім умовно віднесено до V століття й нібито відбувається в тодішній римській провінції Галлії (тобто на території сучасної Франції). Піднесена любов Селадона піддається жорстокому випробуванню пастушкою Астреей. Їхні імена стали загальними для ідеальних закоханих. Втім, не тільки їхні імена, але й спосіб добірно- алегоричного перейменування предметів. Щоб вони не здавалися занадто грубими, говорять не “ока”, а “дзеркала душі” або “рай душі”, не “ніс”, а “врата мозку”, не “сорочка”, а “вічна супутниця живе й мертвих”, і навіть сонце йменується “світильником дня”.

У салоні панують гра, дотепність, несподіванка. Мемуарист зберіг оповідання про любов маркізи де Рамбуйє вражати своїх друзів сюрпризами. Скажемо, на якийсь час завісити яке- нибудь вікно, щоб один раз раптом підвести до нього й уразити видом начебто в мить ока виниклого в парку вигадливого будинку. Подібний стиль поводження й мовлення вже з 1620- х років породжує безліч пародій. Найвідоміша з них, що поклала кінець культу прециозности, - комедія “Смішні жеманници” Мольера.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - що саме Ришелье ввів у вживання як політичний термін поняття “батьківщина” (patrie). З 1624 року він очолює раду Людовика XIII і впливає на короля. Репутація Ришелье в нащадків багато в чому залежить від популярних історичних романів, де він - зовсім не без підстави - виступає як підступного інтригана. Однак його роль різноманітна й величезна, а у своїх сучасників він викликав аж ніяк не тільки страх. В одному із приватних листів Малерб писав: “Ви знаєте, що я не підлесник, але клянуся Вам, що в цьому кардиналі є щось таке, що виходить за загальноприйняті рамки, і якщо наш корабель все-таки впорається з бурою, те це відбудеться лише тоді, коли ця доблесна рука буде тримати кермо влади”.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - дворянства, у тому числі й самого вищого, аж до принців крові. Карає свавілля в його будь-якій формі - від дуелі до заколоту. В 1626 році, зневажаючи проханням герцога Монморанси, стратять його родича- дуелянта, а через ще шість років Монморанси й сам був страчений за те, що підтримав заколот, піднятий братом короля Гастоном Орлеанским.

Та ж централізація відбувається й у сфері культури. Напередодні вступу у війну з Іспанією засновується офіційна “Газета” - покладений початок періодичної преси в боротьбі за суспільну думку.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - одна - доцентрова - тенденція.

Однак слідом за майже одночасною смертю Ришелье й короля в цьому процесі наступає пауза. Роки малолітства Людовика XIV чреваті смутою: селянськими повстаннями, Фрондою (1648-1652) спочатку міст, а потім принців, що забув уроки Ришелье. І все- таки його спадкоємець і ставленик кардинал Мазарини допоміг Ганні Австрійської удержати владу в руках її сина. Мазарини вмер в 1661 році, у той момент, коли Людовик побажав і зміг правити самостійно.

“Сид”

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Народ по- колишньому віддавав перевагу середньовічним фарсам. Влада минулого відчутна проявляла себе й у тім, що в Парижу корпорація ремісників Братерство Страстей Господніх володіла монополією, отриманої для постановки містерій ще в 1402 році, а також і єдиним театральним будинком. Зведене в 1548 році на місці палацу герцогів Бургундських, воно називалося Бургундським готелем. Його змушені були орендувати в Братерства й французьких виконавців фарсів, і заїжджі італійські трупи. Тут же з 1625 року починає грати трупа, очолювана талановитим актором Мондори. В 1630 році вона одержує право називатися “акторами на постійній службі короля” і нерідко виступає в королівському палаці. В 1634 році Мондори влаштувався в залі Марі, призначеному для гри в м'яч. Назва залу (дослівно - “болото”, за назвою району, населеного біднотою) стає ім'ям другого паризького театру.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Юрист переїхало в Париж, де продовжив писати для театру. Так у Франції народився великий драматург Пьер Корнель (1606-1684). Почавши з комедій, він прославить себе як автор трагедій. Першим його досвідом у цьому жанрі була “Медея” (1635). Сюжет грецького міфу, не раз використаний античними драматургами, здавалося б, цілком міг сприяти успіху в епоху, коли античний зразок усе більше здобуває достоїнство незаперечного закону. Однак не “Медее” Корнеля призначено було стати подією, пам'ятним в історії світового театру, а його другої трагедії - “Сид” (Титульний аркуш прижиттєвого видання трагікомедії П. Корнеля «Сид». 1666 р.), поставленої 7 січня 1637 року з Мондори в заголовній ролі. (Ілюстрація до трагедії П. Корнеля «Сид». Видання 1905 р. Париж)

Джерело: Література Західної Європи 17 століття -