Ігор Забавнов, 11 клас «А» школи
Ігор Забавнов, 11 клас «А» школи №48 сел. Малаховка Московської області Ліда з Малаховки. По розповідях бабусі Чевокиной Ольги Олександрівни Моя прапрабабушка Лідія Олександрівна Аносова народилася 22 березня 1925 року в селищі Малаховка Московської області, училася в школі №5 (зараз школа №48), закінчила її в 1951 році із золотою медаллю, але тому що золоті медалі тоді ще не давали, їй дали срібну. У перші ж роки Великої Вітчизняної війни (тоді їй ще не було сімнадцяти) пішла у військкомат, але на фронт її не пустили, занадто тендітної вона здавалася, та й за віком не підходила. Але це її не зупинило, вона твердо вирішила піти на фронт, тому що відчувала в собі безстрашність і ненависть до ворога. У літні дні 1942 року вона довідалася про відправлення 37ой стрілецької дивізії на фронт. Лідію Аносову помітили в поїзді, коли він направлявся Сталінград. Її привели до командира. Він сказав, що изза її ешелон зупиняти не будуть, нехай варить кашу для солдатів.
Здавалося, справжній бій повинен був би приголомшити її, але вона не здригнулася. Вона сміло пробиралася крізь розриви снарядів і хв до солдатів в окопи й давала їм термоси з їжею.
Бої підсилювалися, і полковий комісар Д. П.Нікітін направив її на допомогу в медсанбат. Так вона стала санітаркою, а пізніше й санінструктором. Сотні поранених бійців вона винесла з бою. Щоб їх урятувати, вона навіть здавала свою кров!
Під час операції «Багратіон», коли Лідія перев'язувала тяжкопораненого солдата, поруч рвонула міна. Лідія Олександрівна закрила солдата своїм тілом, але глибоко в ногу їй увійшов осколок ворожої міни. Так, у липні 1944 року, для 19літньої Ліди на підході до білоруського міста Слониму закінчилася війна. Уже в госпіталі їй вручили орден Червоної Зірки.
Поранення виявилося важким. Лікарі зробили всі, щоб урятувати їй життя, воно винесла 10 операцій, але зберегти ногу не вдалося. Незважаючи на важку недугу, вона вирішила присвятити себе роботі в сфері освіти. Вона здала іспити на денне відділення філологічного факультету МГУ, стала вчителем початкових класів, а пізніше вчителем російської мови й літератури в школі №48 - тій самій школі, де когдато вчилася сама. Вона проробила в школі над яром до кінця 60х років Коли в Малаховке побудували школу №47, їй виділили квартиру поблизу. Лідія Олександрівна стала викладати в цій школі.
Вона була наполегливої й для досягнення мети не жалувала ні сил, ні енергії. Але підірване на фронті здоров'я усе більше її турбувало й в 49 років, в 1974 році, її не стало. Ховали її 1 жовтня. Це був День учителя. Школярі стояли від під'їзду її будинку й до самої школи № 47.
Прощалися з Л. А.Аносовой ішли довгою колоною повз труну. Поховали її на цвинтар, що в Егорьевского шосе. На гранітному пам'ятнику висічені два коротких слова: «Воинуучителю». В 80х роках піонерські загони боролися за право мати ім'я Л. А.
Аносовой. У радгоспі «Біла Дача» її навіть зарахували в одну із бригад, працівники якої виконували за неї норму У Люберецком Краєзнавчому музеї їй присвячений стенд.
У Волгограді на меморіальному комплексі Мамаева кургану посаджена безліч ялинок і берізок, названих іменами санітарок і медсестер. Одну із цих ялинок назвали Лідою на честь санінструктора Ліди Аносовой з Малаховки.
Поет Г. Гребенников присвятив їй вірш: Ми цих нив не віддали ворогові.
Ми цю землю окропили кров'ю. Є ялинка на волзькому березі, Що народилася в зелене Підмосков'я. Над нею весни сині пливуть, Над Волгою лемент невгамовних чайок. «А як тебе, весела, кличуть? Мене назвали Лідою», - відповідає У завершення хочу сказати, що хоча мені й не було призначено побачити Лідію Олександрівну, я пишаюся своєю прабабою, тому що вона рятувала поранених, не жалуючи життя
