Історія англійської літератури Розділ 3. Диккенс (И. М. Катарський). Сторінка 14

Історія англійської літератури
Розділ 3. Диккенс (И. М. Катарський). Сторінка 14

"процвітанні". Попрежнему в його висловленнях протягає гіркота й ненависть до паразитичних верхів, що благоденствують за рахунок мільйонів трудящих.)"Моя віра в людей, які правлять, говорячи загалом, незначна, - заявив Диккенс. - Моя віра в Людей, якими правлять, говорячи загалом, безмежна". Через кілька місяців, на початку 1870 р., він знову підкреслив, що для нього люди правлячі - це "люди з маленької букви, тоді як Люди, якими правлять, - це справжні Люди, Люди з великої букви". Диккенс зберігав ще деякі ілюзії щодо намірів окремих політичних діячів. Часом він прислухався до широкомовних декларацій лорда Рассела або Гладстона. Однак він не приховував при цьому, що втрачає довіру до самої політичної системи

"Я не думаю, що нинішній уряд гірше, ніж будь-яке інше, - писав він в 1870 р. Бульверу, - і я навіть думаю, що воно краще, ніж будь-яке інше, завдяки присутності містера Гладстона, але мені здається, що наша система терпить банкрутство".) знову звертається до тої ж теми й заявляє: "Кожний винахідник будь-якої міри, призначеної для суспільного блага й запропонованої уряду, стає ipso facto (тим самим. - И. К.) злочинцем, приреченим на розтерзання бюрократичної машини".) тепер найчастіше не буржуазне суспільство в цілому (як у романах попереднього десятиліття, особливо в "Лихоліттях"), а окремі типові його сторони.)"добра" і "зла". Письменник прагне затвердити ту, досить важливу для нього думка, що проста людина далеко не завжди виявляється покірною жертвою бездушних багатіїв: навпроти, вона має волю до опору, що дозволяє йому протистояти згубній дії власницьких відносин. А звідси - виражена ясніше, ніж колись, віра в те, що рано або пізно справедливість восторжествує й простий трудівник займе гідне його місце в суспільстві. Тому загальна суворість тону, характерна для таких романів, як "Холодний будинок", "Лихоліття", "Повість про два міста", трохи зм'якшується; у романах 60-х років з'являються світлі, життєстверджуючі образи й сцени, знову оживають гумор, жарт, настільки властиві добуткам молодого Диккенса. Втім, оптимізм письменника ще менше, ніж колись, пов'язаний з надіями на добру волю багатіїв, на добродійність - приватну або суспільну, на ті або інші дріб'язкові реформи; у романах цього періоду усе ще сильний присмак гіркоти. Автор незмінно підкреслює, що навіть той невеликий життєвий успіх, якого домігся його герой, досягнуть ціною непоправних втрат і позбавлень. Гірка іронія втримується вже в самій назві роману "Більші надії" (Great Expectatio). Незбутні надії харчує не тільки головний його герой Пип. По суті, більшість діючих осіб роману тією чи іншою мірою живе надіями на майбутнє й, так само як Пип, вони обмануті у своїх очікуваннях. Закони, що панують у навколишньому їхньому реальному світі, виявляються сильніше тендітної, ілюзорної мрії.) до успіху. Безрадісно зложилося дитинство хлопчика, що рано осиротів, вирослого в будинку старшої сестри, деспотичної, химерної жінки. По-людськи ставиться до Пипу лише добряга Джо, чоловік його сестри, напівписьменний сільський коваль. Гроші таємничого заступника, що так зненацька змінили положення Пипа, різко впливають на його відношення до навколишнім. Він тягнеться до багатства, хоче зайняти в "світлі" місце, гідне джентльмена, соромиться колишньої дружби із простаком Джо; тепер Пип зарозумілий з тими, хто лабузниться перед ним (точніше, перед його грошима), і підлесливий стосовно сильних миру цього.)"джентльменом" завдяки грошам колишнього каторжника Мегвича. Але гроші вселили Пипу подання про свою вибраність і презирство до "нижчих"; звідси як прямий наслідок - ледь приховуване почуття бридливості до благодійника й страшне щиросердечне потрясіння, коли Пип довідається, кому він зобов'язаний своїм положенням. На "брудні" гроші не можна зробитися джентльменом. Так думає Пип, вірніше, автор підводить його до цієї думки, хоча щирий її зміст відкривається Пипу не відразу.) напівбожевільна багата баба (яку Пип, через незнання, і вважав своєю благодійницею), те і її "чисті" гроші не багато принесли б йому користі. Він з тією же послідовністю став би черстві й егоїстичним, як та інші "джентльмени" з вабливого Пипа світського суспільства

Різноманітними засобами Диккенс показує, як принижує людини невгамовна пристрасть до грошей. Користю обуреваеми родичі мисс Хевишем - злісні людишки, не без підстави подозревающие друг друга в таємних розрахунках на спадщину багатої баби. Раболіпство перед золотом змушує торговця Памблчука, що ніколи помикали Пипом, принижено підлещуватися перед юним кандидатом у джентльмени. Втім, Памблчук, як і всі йому подібні, відразу отшативается від Пипа, довідавшись про крах його більших очікувань

Диккенс установлює тісний взаємозв'язок між багатством, положенням у суспільстві й злочином. Характерно, наприклад, що "джентльмен" Комписон всю чорну роботу у своїх шахрайських махінаціях звалює на бідняка Мегвича й у результаті той виявляється головним злочинцем з погляду суду. Характерно, що суд поблажливіше ставиться до білоручки Комписону, "людині із суспільства", ніж до виконавця його волі, простолюдинові Мегвичу; адвокат Джеггерс тримає як служниця й довірена особа жінку, який він допоміг уникнути покарання за вбивство; шахрай Комписон обласканий і прийнятий у респектабельному будинку багатія-броварника Хевишема.) своєї безискусственной правдивістю свідчення страждань людини з народу. Суспільство, холодно-байдуже до Мегвичу, що молили про їжу, обрушує на нього всю силу свого святенницького обурення, коли йому доводиться судити Мегвича, якого воно ж штовхнуло на злочин. Зрештою випадний каторжник гине, і серед винуватців його загибелі не останнє місце займає "джентльмен" - злочинець Комписон, що став поліцейським навідником

У відомій мері жертвою цього бездушного, заснованого на користі суспільства виявляється й мисс Хевишем. Віроломно обманута нареченим, уражена у своїх почуттях, що втратило віру в людей, вона вкрилася від обридлі їй миру в похмурій кімнаті, де зупинився час, куди ніколи не проникають промені сонця й усе покрито цвіллю й тліном. В образі мисс Хевишем, що нагадує воскову фігуру у своєму зотлілому вінчальному вбранні, є щось фантастичне, нереальне. Це образ символічний. Диккенс як би переконує нас в ефемерності, протиприродності спроби людини відгородитися від життя, замкнути у своєму "я". Прагнучи ізолювати себе від миру обману й злості, мисс Хевишем сама стає егоїстичною й жорстокою; одержима спрагою мести за свої розбиті надії, вона перекручує життя своєї прийомної дочки естелли, що намагається виховати холодною й себелюбною кокеткою, і тільки незадовго до смерті починає розуміти всю нелюдськість свого поводження

Великий або малий успіх у цьому неправедно влаштованому світі можливий тільки ціною угоди із власною совістю. Така думка Диккенса, і він виразно доводить її справедливість на прикладі адвоката Джеггерса і його помічника Уеммика, що грають не останню роль у романі. Потрапивши в суспільство цих джентльменів, Пип поступово переконується, що в стриманого, завжди сухо-офіційного Джеггерса, як і в педантичного Уеммика, зберігся той куточок душі, куди вони не дають вторгнутися користі й розрахунку. Вони строго відокремлюють службу від особистого життя, ведуть, так сказати, подвійне існування. Уеммик, вертаючись додому у свій "замок" (мініатюрну імітацію міцності, з "гарматою", "ровом" і "мостом"), перетворює: бездушний крючкотвор стає м'якою, доброзичливою людиною, привітним хазяїном. Але така втеча від дійсності, як показує романіст, рівносильно самообман.

Своє подання про моральний ідеал Диккенс втілює у фігурі незлобивого, працьовитого Джо. Простодушний Джо далекий від мирської суєти, його не вабить шумне життя великого міста, його не спокусиш грошима й титулами. Але життєва позиція Джо визначається не егоїстичною байдужістю до людей, а справжньою гуманністю. Йому органічно чужо все, що пов'язане з хижацьким миром корисливості й наживи. Джо готовий прийти на допомогу кожному, хто в ньому бідує, його самовідданість у служінні ближньому воістину безмежна. Джо і його друга дружина Бидди займають у романі особливе місце - їхній сільський будиночок з'являється як щасливий острівець, відособлений від дрязг зовнішнього миру, з його дурними страстями й спокусами. Джо й Бидди зберегли в недоторканності всю чистоту й цілісність почуттів, у спілкуванні з ними знаходить моральну підтримку Пип після катастрофи своїх надій. Правда, сімейному щастю Джо й Бидди, промені якого зігрівають навченого стражданнями Пипа, додані, мабуть, надмірно ідилічні обриси. У безхмарності їхнього існування є щось наївне й штучне. Але так чи інакше, важливо те, що саме із Джо - простою людиною, скромним трудівником - Диккенс зв'язав своє подання про позитивного героя. Джо - людина великого серця, бездоганної чесності, у всіх своїх учинках спонукуваний свідомістю боргу перед іншими людьми