Історія всесвітньої літератури. Література Західної Європи XVII в. Ошис В. В.: Творчість Вондела

Історія всесвітньої літератури. Література Західної Європи XVII в.
Ошис В. В.: Творчість Вондела

Ошис В. В.
Творчість Вондела

Історія всесвітньої літератури: В 8 томах / АН СРСР; Ин- т світовий лит. ім. А. М. Горького. - М.: Наука, 1983-1994.Т. 4. - 1987. - С. 226-233.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - чотири оригінальних драматичних добутки. Значення його творчості для світової літератури ще не оцінено по справедливості. Син ремісника- меннонита, Вондел був зобов'язаний своєю високою культурою головним чином самоосвіті. Творчу юність він провів серед риторів «брабантской» камери (його батьки походили з Антверпена) і в Мейденском кухлю, був другом Хофта. Але, вихований на традиціях Ренесансу, Вондел відкрив нову епоху. Грандіозна концепція й могутній подих барокко, властиві творчості Вондела, не були сумісні з изисками Мейдена. Однак саме Хофт і мейденци прищепили Вонделу інтерес до античної й ренесансної культури. Без її було б неможливо те переплетення барокко із класицизмом, що становить особливість художнього методу Вондела.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - найважливіша сторона його творчості - злободенність і пов'язана із цим тенденційність, що робить його творчість острополемичним. У цьому випадку перед нами - жагучий відгук на рятування Голландії від іспанського панування.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - як і в «Великодні», ще не зовсім забутий театр редерейкеров: рудимент його - алегорична фігура Поголоски. Як вид образності алегорія знаходить у Вондела й згодом широке застосування, трансформуючись у барочному дусі (одиничне, випадкове як знак, символ загального, істотного). Ще важливіше те, що Вондел, як і його попередники (Корнхерт, Хейнсий, Хофт), прийняв з риторовой «драми ідей» сам принцип побудови персонажа як споконвічного носія відверненої ідеї.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Вондела. У зрілі роки Вонделу була близька давньогрецька драматургія; познайомившись із грецькою мовою, вона перекладає «електру» (1639), «едипа- пануючи» (1660) і «Трахинянок» (1668) Софокла, «Ифигению в Авлиде» (1666) Еврипида. У трагедії «Фаетон, або Безрозсудна зухвалість» (1663) використаний сюжет з переведених їм пізніше (1671) «Метаморфоз» Овідія. Улюблений античний поет Вондела - Вергілій; спочатку Вондел перевів його (із присвятою Хофту) у прозі (1646), а потім і у віршах - повністю. Друга пісня «енеиди» послужила драматургові зразком для трагедії «Гейсбрехт ван Амстел» (1637), що він присвятив своєму опальному другові Гроцию.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - процвітання й могутність. Постановкою цього патріотичного добутку врочисто відкрився перший у Нідерландах постійний театр, амстердамський «Схаубюрх», де відбулися прем'єри більшості трагедій Вондела; з тих пор за традицією цей спектакль щорічно (аж до 1968 р., коли його перемінив «Іспанець із Брабанта») виконувався тут у ювілейні новорічні дні. Думають, що героїчна трагедія Вондела надихнула Рембрандта, що видели її постановку, на створення знаменитого «Нічного дозору». Але «Гейсбрехт ван Амстел» цікавий також іншим своїм аспектом - яскраво вираженим ліризмом (особливо в лінії Гейсбрехта і його дружини Баделох), що становить іншу істотну сторону творчості Вондела як драматурга й, зрозуміло, як поета. Про це свідчать і його життєрадісні епіталами, і скорботні епітафії (Вондел пережив смерть всіх своїх ближніх). Одна з них, пам'яті малолітнього сина Костянтина, була переведена П. А. Корсаковим для його «Досвіду нідерландської антології» в 1844 р.; це, видимо, перший твір Вондела в російському перекладі (хоча ім'я його згадувалося багато раніше, наприклад в «Епістолі про віршування» (1747) А. П. Сумарокова).

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Аделарта й Хагерос, онуків Лісового й Вівчарського богів, що поклала кінець довголітній ворожнечі їхніх пологів, у примиренні Півночі й Півдня алегорично зображене припинення «восьмидесятилітньої війни» між Голландією й Іспанією в переддень Мюнстерского миру (1648). Відзвуки «Буколік» і «Аминти» ще яскравіше виділяють це інтермецо зі строгої низки вонделовских драм. Ідейно- художня спрямованість «Левендальцев» багато в чому перегукується з відомою картиною Рембрандта «Єдність країни».

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - як і звучні оди на честь славних воїнів Фредерика- Хендрика, Рейтера, Хемскерка, на відкриття амстердамського «Атенея», нової ратуші (1655), морського магазина, відома «Похвала Мореплаванню» (1623) і інші вірші «на випадок», могла народитися тільки під пером гордого громадянина Республіки З'єднаних провінцій як данина замилуванню успіхами свого народу, як усвідомлення нового етапу його історії. Але культ героя, влади, віри проводився їм доти й остільки, оскільки він служив і миру, і волі, а також принципу волі совісті, що Вондел, як і еразм із його девізом «cedo Джерело: Література Західної Європи 17 століття - ренесансними традиціями нідерландський класицизм (хоча в «чистому виді» він не виступає ні у Вондела, ні в інших письменників). Поет не став офіційним співаком перемог і панування нідерландської буржуазії. Його патріотизм був отруєний великою часткою гіркоти, письменник не міг сприймати, що відбувається з висот олімпійського гуманізму, як його наставник Хофт, що пізніше (в 1645 р.) сказав про нього: «Мені жаль людини, ні від чого не утомлюється так незабаром, як від спокою». Жагуча натура Вондела, що не дозволяла йому залишитися в оазисі Мейдена, тягла його у вир суспільної боротьби.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - в остаточному підсумку проти догматизму взагалі як головного ворога вільнодумства, духовного розвитку, творчості (моральні вериги, відраза до всього мирського, у тому числі театру й громадському життю, раніше відіпхнули його від меннонитов). Одночасно він кинув виклик і оранжистам, що використовував своєкорисливо цю зваду й невдоволення народу. «Паламед, або Умерщвленная безвинність». (1625), «сама вітчизняна драма», став і першою віхою на шляху гонінь поета. У трагічній долі грецького воєначальника Паламеда, що впав жертвою злої інтриги, співвітчизники без праці довідалися розправу над Олденбарневелтом, що потрясла віру Вондела в розумний пристрій миру. Лише завдяки допомозі друзів драматургові вдалося уникнути долі героя його трагедії.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - ін.). Особливої гостроти й широкого діапазону виразності - від зухвало грубої вуличної пісні на амстердамському діалекті до піднесеної філіппіки - досягає вона у віршованих сатирах - формі, ніким не повтореної («Вечерня гезов», ок. 1619, «Роммельпот у курятнику», 1627, «Гарпун», 1630, «Скребниця», 1630, і ін.). З 1621 р. Вондел не належав ні до якої церковної громади. Спад руху ремонстрантов, їхня пасивність і примиренство віддалили від них письменника. Він важко переживав катастрофу політичних надій. В ідейно- художньому плані цей переломний момент знаменує собою підйом барочного лейтмотиву внутрішнього сум'яття й розірваності. Классицистская ідея державності була похитнута й отринута самим ходом історії. Але залишилося й ускладнилося сполучне подання про високу цінність людської особистості.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Розрив Вондела з кальвінізмом повинен був, по- видимому, нехай і в досить суперечливій формі, означати також назріваючий протест проти непорушних норм антигуманної буржуазної моралі, суть якої оголювалася усе більше. Стосовні до цього періоду «Листа святих дівши- великомучениць» (1642) і трактат «Заповіт Гроция» (1645), дидактична поема «Таємниці вівтаря» у трьох піснях (1645) - біографія «звертання» автора, а багато в чому й пізніших творах на релігійну тему (трактат «Міркування про бога й релігію», поема «Іоанн Хреститель», 1662, і ін.) не можуть тому розглядатися тільки як теологічні досвіди натхненного й ерудованого прозеліта. Не тільки «нового бога», «тихої гавані», «естетического в літургії» (є й такі пояснення), а насамперед внутрішньої переконаності, осуду сребро - і властолюбства, заступництва за страждаючих - коротше, вказівки шляхів до розв'язки матеріальних і духовних колізій буття шукав Вондел у католицизмі.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - не дозволяло йому, з одного боку, відрікатися від свого минулого, а з іншого боку - ставило вище всякого закінченого віровчення, будь те анабаптизм, кальвінізм або католицтво. Останнє, на наш погляд, було в нього, як століттям раніше в еразма, посудиною для своєрідного «біблійного» гуманізму, що придбав риси «трагічного», збагаченого елементами пансофии (Вондел складався членом суспільства пансофов у Гамбурзі), і містицизму XVII в., але також вірного ідеям пацифізму, екуменизма (перед особою турецької небезпеки), культу моральної людини. еразмовская ідея синтезу земного й небесного в людині по- своєму розвивається, вірніше, знімається в барочних добутках Вондела- драматурга, тому що в XVII в., у світі, що ускладнився, де залежність індивіда від природного й суспільного буття оголилася різкіше, а буржуазна реальність розвіяла соціальні прожекти гуманістів, синтез цей ставав нескінченно далекою, недосяжною метою, шлях до нього - Голгофою, самовдосконалення - самозреченням. Не випадково герої Вондела представляються деяким його дослідникам префігурантами Христа (Йосип і Давид, наприклад). Людина Вондела, протагоніст його трагедій, нерідко буває прикрашений терновим вінком стоїцизму.