Історія всесвітньої літератури. Література Західної Європи XVII в. Пуришев Б. И.: Опиц і німецька поезія перших десятиліть XVII в

Історія всесвітньої літератури. Література Західної Європи XVII в.
Пуришев Б. И.: Опиц і німецька поезія перших десятиліть XVII в.

Пуришев Б. І.
Опиц і німецька поезія перших десятиліть XVII в.

Історія всесвітньої літератури: В 8 томах / АН СРСР; Ин- т світовий лит. ім. А. М. Горького. - М.: Наука, 1983-1994. Т. 4. - 1987. - С. 236-242.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Сілезії Мартін Опиц (1597-1639). Обдаровані поети Теобальд Хек, автор антології «Гарний квітковий луг» (1601), і Георг Рудольф Векерлин («Оди й пісні», 1618-1619), введший у німецьку поезію жанр урочистої оди, підготували наступні успіхи цього нового напрямку. Силезскую школу можна розглядати як ранній етап німецького бюргерського класицизму, ще досить тісно пов'язаного з поезією ренесансного гуманізму й у той же час часом відмінюється до барокко. Завдання нової школи полягало в тім, щоб звільнити німецьку поезію від середньовічних нашарувань і, підкоривши її «розумним» правилам, увести в ряд сучасних європейських літератур.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - ренесансних авторів, у тому числі Скалигера й Ронсара, рішуче відстоював вимоги, продиктовані «розумом» і «гарним смаком». Бюргерська поезія XVI в. представлялася йому вульгарної й примітивної, і він протиставляв їй літературний досвід ренесансної Європи, і насамперед античну літературу. За його словами, «поет повинен бути досить начитаний у грецьких і латинських книгах, що можуть послужити для нього школою поетичної майстерності», під яким Опиц розумів не тільки ретельну обробку вірша, але й пошуки більше «гідного», «шляхетного» стилю, здатного підняти літературні твори над німецькою міщанською глушиною. Адже справжнє мистецтво повинне містити більші думки й почуття, а не перетворюватися в ошатне брязкальце, що дзенькає по будь-якому приводі. І хоча самому Опицу як придворний поет усе- таки не раз доводилося виступати з легковагими віршами «на випадок», він тим рішучіше призивав сучасників усіляко сприяти успіхам великої вітчизняної літератури й, піклуючись про чистоту німецької мови, «повідомляти німецької поезії той блиск, що вона давно вже повинна була мати».

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - явища не в тім виді, у якому вони є, але в тім виді, у якому вони могли б бути або повинні були бути». Це застереження не слід розуміти так, начебто Опиц, подібно многим німецьким поетам барокко, відкидав земний мир в ім'я миру сверхчувственного. Мовлення тут іде лише про ідеальну модель реального земного миру, на ґрунті якого Опиц незмінно стояв. Відкидаючи плоский гробианизм XVI в., він тягся до морального й естетическому досконалості, хотів бачити життя прекрасної, у той час як вона була знівечена війною й злиденністю німецьких порядків. І Опиц, всупереч своїм тенденціям, що ідеалізують, нерідко говорив про неї сувору правду. До того ж принцип «наслідування природі», хоча й облагородженої, жадав від літератури щонайменше пильної уваги до навколишнього світу. Поет зобов'язаний зважати на те, що життя різноманітне й многопланова. Тому «не треба про всі явища говорити однаково», але для позначення явищ «важливих», «середніх» і «низьких» слід підшукувати належні слова.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - собою ці жанри, і яка серед них існує ієрархія.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - були чист і ясними», не проходить він також повз питання, пов'язаних з римою, строфікою, метрикою й ритмікою, прагнучи затвердити в німецькій поезії принципи силлабо- тонічного віршування, шедшего на зміну старомодному силабічному книттельферзу.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - за те, що серед нечуваного жаху й горя він продовжує «співати пісні про любов, про прихильний погляд», у той час коли життя жадає від поета зовсім інших, суворих пісень (сонет «Серед безлічі скорбей, серед підлості й горя»).

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - віршем, розстаючись із променистим царством поетичного вимислу, він зводить муз із хмар на знівечену німецьку землю. Обіцяючи говорити сувору правду про жорстоку війну, він не приховує того, що серце його переповнене великою скорботою. Адже ніколи славна Німеччина стала видобутком іноземців. Поля засіяні трупами, рясно политі кров'ю замість дощу. День у день росте горі вітчизни. При цьому великовагова елоквенція, до якої харчує пристрасть Опиц, не позбавляє поему внутрішньої сили й жвавості. Адже поет говорить не про Троянську війну, обкутаною імлою століть, а про те, що безпосередньо стосувалося всіх. Він не тільки літописець, але й трибун, і проповідник, що волає до розуму й серця читачів. Він зовсім не хоче своїм оповіданням довести людей до розпачу. Поезія не повинна бути джерелом людської слабості. Їй слід зміцнити твердість духу. Бути стійким у несчастиях і випробуваннях, не відрікатися від чесноти, завжди зберігати нерушиму вірність богові й вітчизні - от що гідно теперішньої людини. От до чого призиває своїх співвітчизників поет.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - цієї великої «матері всього сущого». Він тлумачить про причини землетрусу й виверження вулканів. Але хіба вогненна лава Везувію може зрівнятися зі страшною війною, що спопеляє Німеччину? Померк розум воюючих. Терсити вбивають Ахиллов. І поет молить небеса даровать змученій країні мир і волю. Опиц не може не говорити про війну, як не могли не говорити про неї інші поети, близько до серця страждання, що приймали, вітчизни.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Опиц одну з головних причин, що породжують війни. Кров'ю відзначений звивистий шлях цивілізації.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Тому в ряді віршів і поем («Вірші похвальні поселянскому житію», 1623; «Златна, або Про щиросердечний спокій», 1623; «Фильгут», 1629) Опиц так наполегливо оспівував тихі сільські радості на лоні плодоносної природи. Його идилии - не великосвітський маскарад, не манірна гра в «золоте століття», але шляхетна мрія про життя, очищеної від жадібності й руйнівної ненависті. До названих добутків примикає також написана прозою й віршами «Пастораль про німфу Герцинии» (1630), дія якої відбувалося в судетских горах, що відокремлюють батьківщину поета Сілезію від Чехії. Прекрасна німфа Герциния захоплює поета і його супутників у гірські надра, показуючи великі скарби, що таяться під землею. Ліловий аметист, багряні гранати, багатобарвний агат, прозорий алмаз і інші самоцвіти вражають своєю красою прибульців. Залягають тут і такі дорогоцінні й корисні метали, як золото, срібло, олово, мідь і залізо. У цієї незвичайної пасторалі є тенденція, характерна для Опица. Поет прямо заявляє, що в праці таїться велике благо. Не меч, а праця веде людину до вершин життя.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - говорять перекладання псалмів 85 і 137 («На ріках Вавилонських ми сиділи й плакали»), глибоким трагізмом пронизані перекладання «Плачу Иеремии». Поет малює картини спустошення, народної вбогості й неволі. І, як би кидаючи виклик іноземним завойовникам, Опиц створює героїчну біблійну драму «Юдифь» (1635), у якій прославляє подвиг відважної жінки, що вбиває кривавого тирана Олоферна й тим самим звільняючий свій народ від іноземного гніта.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - їм з італійського міфологічна пастораль Ринуччини «Дафна» (1627) стала першою німецькою оперою. Музику до неї написав найбільший німецький композитор добаховского періоду Генріх Шютц.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - суспільства, що виникали в різних частинах країни при прихильному сприянні феодальних монархів. Членом найстаршого «Плодоносного суспільства», організованого в 1617 р. у Веймаре за зразком італійської Академії делла Круска, був Опиц. «Плодоносне суспільство», або «Орден пальми», як воно з 1651 р. стало називатися, а за ним і інші німецькі академії (страсбургское «Суспільство їли», що виникло в 1633 р., і ін.) ставили перед собою завдання очищення німецької мови від засилля іноземних слів, діалектизмів і іншого. В умовах німецького партикуляризму й військової плутанини ця боротьба за вдосконалення й уніфікацію німецької національної мови була починанням безперечно патріотичним. До того ж у ній діяльну участь взяв такий видний лінгвіст і письменник, як Юст Георг Шоттель (1612-1676), член «Плодоносного суспільства», автор «Докладної праці про головну німецьку мову» (1663), у якому встановлювалися норми німецької граматики, а також накидалася широка картина розвитку німецької мови й літератури. Подібно іншим, він уболівав про трагічне положення Німеччини й наприкінці Тридцятирічної війни написав алегоричну п'єсу «Перемога миру» (1642), що призивала довгоочікуваний мир зійти на німецьку землю, знівечену кровожерливим Марсом. Попутно він викриває манірних кавалерів, що раболіпствують перед всім іноземним і зарозуміло вважають свою рідну мову варварським і старомодним.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - кинуті Опицем, дали богатие сходи.