Історія всесвітньої літератури. Література Західної Європи XVII в. Хлодовский Р. И.: Література Венеції й П’ємонту

Історія всесвітньої літератури. Література Західної Європи XVII в.
Хлодовский Р. И.: Література Венеції й П'ємонту

Хлодовский Р. І.
Література Венеції й П'ємонту

Історія всесвітньої літератури: В 8 томах / АН СРСР; Ин- т світовий лит. ім. А. М. Горького. - М.: Наука, 1983-1994.Т. 4. - 1987. - С. 42-45.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - винуждавшими її часом вступати в сполучник із протестантськими урядами й загострювати відносини зі своїм споконвічним союзником Іспанією. У цих умовах римської церкви доводилося пристосовуватися до ситуації, створюючи етичні, політичні й навіть естественнонаучние теорії, які, не вступаючи у формальне протиріччя з догмами християнської релігії, задовольняли б її насущним, світським потребам. Особливо багато потрудилися тут всі ті ж єзуїти. Розроблена ними казуїстика й широке застосування досить характерної для італійського XVII в. теорії про принципову несумісність феноменальності й сутності, почуттєвій видимості й нібито справжньої, трансцендентної реальності дозволяли ідеологам феодально- католицької реакції безбоязно займатися самими «єретичними» проблемами фізики й астрономії, і, що було для них ще більш важливо, морально обґрунтовувати антинародну й в основі своєї глибоко антигуманну політикові як світського, так і церковного абсолютизму. У період між 1580 і 1650 р. в Італії виникла величезна література, присвячена проблемі «державного інтересу». Майже вся вона була перейнята духом Контрреформації. Апологета республіки Тита Лівія, на який орієнтувався проклятий церквою Макиавелли, на рубежі XVI-XVII вв. перемінив иезуитски препарований Корнелій Тацит, в «Анналах» якого так звані тацитисти (Ш. Аммирато, В. Мальвецци, А. Лоредано й ін.) вишукували практичні рецепти гнучкої самодержавної політики в стилі похмурої тиранії Тиберия.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - про першу декаду Тита Лівія», воно поставив метою спростувати їхнього автора - Макиавелли, а також Бодена й інших мислителів Відродження, які, за його словами, намагалися «вигнати Христа і його святе євангеліє з державних рад». Ботеро спробував підкорити політикові абсолютизму нормам християнської моралі й затверджував, що релігія повинна розглядатися «не як засіб, а як ціль держави і їхніх урядів». Однак створити теорію морального самодержавства він, природно, не зумів.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - єзуїтських колегій, що відповідали на створення, самими теперішніми повстаннями, і з боку передової інтелігенції, у літературних творах якої тією чи іншою мірою знаходило висвітлення глухе, приховане національно- визвольне, антифеодальне шумування народних мас. На початку XVII в. в Італії сформувалася література опозиції абсолютизму, і саме вона, а не офіційна література феодально- католицької реакції висунула в цей час самих значних італійських істориків, політиків і публіцистів.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - став чернець Паоло Сарпи (1552-1623), призначений в 1606 р. головним теологом республіки й гострого політичного конфлікту, що розгорнув у пору, між Венецією й Римом широку кампанію проти єзуїтів і втручання Ватикану в юрисдикцію держави. Саме Сарпи наніс один із самих потужних ударів по ідеології Контрреформації, написавши більшу, восьмитомную «Історію Тридентского собору». Книга ця була видана в 1619 р. у Лондоні під примарним псевдонімом- анаграмою Пьетро Соаве Поліно й відразу ж переведене на багато європейських мов.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - війни Ватикану з Лютером і іншими «єретиками», Сарпи послідовно й дуже переконливо показав, що із Тридентского собору католицька церква вернулася не переможницею, а переможеної й що Контрреформація обернулася для неї «найбільшою деформацією», тому що, переслідуючи мети чисто мирської політики, Рим не тільки не повернув церкву до чистоти її вихідних принципів, але й увічнив розкол християнського миру.

В «Історії Тридентского собору» неважко виявити риси, характерні для світовідчування письменника XVII сторіччя: протиставлення колосальності події абсурдної незначності цілей, переслідуваних його учасниками, підвищений інтерес до деталі, прагнення показати принципова відмінність схованих причин від їхніх зовнішніх проявів, «особи» від «маски» і т.п., але в літературному стилі «Історії» відсутні ознаки барокко. Як письменник Паоло Сарпи продовжив традицію гуманістичної історіографії. Однак він продовжував цю традицію в умовах нової історичної епохи. Його стиль не в такій мері несе відбиток особистості автора, як стиль Макиавелли або Гвиччардини. У своїй оголеності проза «Історії Тридентского собору» тяжіє до ясності, об'єктивності й имперсональности естественнонаучного оповідання. Це проза італійського класицизму, що формувався в XVII в. на основі стильової традиції класичного Ренесансу, а не маньеристского «класицизму» пізнього Відродження, що послужило відправною крапкою для деяких (классицистических) тенденцій усередині літератури барокко.

До Паоло Сарпи був близький Траяно Боккалини (1556-1613), один із самих сміливих, глибоких і дотепних письменників XVII сторіччя. Якщо Сарпи викривав абсолютистські тенденції в політику папського Рима, то Боккалини нападав на абсолютизм світських деспотів. Він був ворогом Іспанії, свободолюбцем і республіканцем у дусі етико- політичних концепцій пізнього італійського Відродження.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - лад якої найбільше відповідав його суспільним ідеалам. У Венеції Боккалини опублікував літературно- сатиричний добуток«Вісті Парнасу» (1612-1613), що принесло йому славу й витримала в XVII в. двадцять чотири видання.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - царства Аполлона, про їх літературно- філософські бесіди, суперечки й склоки. Боккалини широко застосовував бурлеск, алегорію й усілякі алюзії для «викриття в образах особистостей, що давно вмерли, пороків людей, що нині здраствують». Форма «Звісток» барочна. Але вона (і це характерно для передової італійської літератури XVII в.) використана для критики й осміяння офіційної культури аристократичного барокко, тобто форм і тенденцій, характерних для літератури, зв'язаної в Італії з феодально- католицькою реакцією. Осміюючи контрреформационних естетиков, що засудили Тассо за відступ від «правил» Аристотеля, Боккалини послідовно виступав проти всякого роду тиранії в літературі й у літературній теорії. Його критика контрреформационних авторитетів ішла набагато далі чистої поетики. Вона вторгалася в політику. Вся третя частина («центурія», тобто «сотня») «Звісток Парнасу», видана в 1615 р. посмертно під заголовком «Пробний камінь політики», була присвячена нещадному викриттю домагань хворий, що слабшає Іспанії на світове панування. Боккалини намагався розбудити у своїх співвітчизників почуття національного достоїнства й доводив, що об'єднані зусилля італійських держав здатні позбавити країну від виснажливого чужоземного ярма. На початку XVII в. такого роду ідеї були досить зухвалими, і не дивно, що народна поголоска приписала смерть автора «Звісток» дії отрути, нібито даного йому одним з іспанських агентів.

Найбільше повно й послідовно суспільно- політичні ідеї Боккалини і його національно- визвольні ідеали викладені в незакінчені й поки ще недостатньо оцінених «Коментарях до Корнелія Тациту», книзі, над якою письменник працював з 1602 р. і яку сам він уважав головною працею свого життя. У ній він додержувався методу політичного реалізму Макиавелли, що, як йому здавалося, полягав у тому, щоб збуджувати прагнення до волі, оголюючи справжню особу самодержців і показуючи їхні щирі прагнення. Мелкодержавний італійський абсолютизм описувався в «Коментарях» із зовнішньою об'єктивністю, під якою клекотало обурення сатирика. Картина вийшла лиховісна й похмура. В «Коментарях» виправдувалося тираноубийство. Автор захоплювався Лоренцино де Медичи й загрожував італійським князям, у володіннях яких укоренилися «цілковите рабство й безпросвітне лихо», гнівом народу, що прокинувся: «Горі государям, коли народ зрозуміє свою силу!»

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - проти ненависного йому абсолютизму представлялося Боккалини несвоєчасної й історично безперспективної. Тому він усіляко застерігав народ від «демагогів», що підбурювали його на нібито безглузді бунти. Уважаючи відсутність політичних воль неминучим наслідком культурної відсталості й дикості народу, Боккалини покладав всі свої надії на літературу, на поступову освіту суспільства. «Там, де живуть невігласа, - говорив він, - існують царства й монархії, там же, де є література й здраствують великі розуми, установлюються республіки».

Це робить зрозумілим ту завзятість, з яким Боккалини- сатирик боровся проти сучасної йому реакційної культури. І це ж багато в чому пояснює ті барочні форми, у які наділялася його бурлескна сатира. На початку XVII в. час для Освіти ще не дозріло. Відсутність підтримки не тільки в народі, але й у розгромленій буржуазії породжувало в передової італійської інтелігенції (навіть у Венеції) почуття самітності, що нерідко трансформувалося в історичний песимізм і, як це ні парадоксально, у свого роду консерватизм. етико- політичні ідеали Відродження обернулися в XVII в. ілюзіями. У Європі неухильно зміцнювали абсолютистські держави, і Боккалини при всій його гуманістичній вірі в слово майже панічно страшився майбутнього.