Історія закордонної літератури ХIХ століття Глава 19. Пізній французький романтизм
Історія закордонної літератури ХIХ століття (За редакцією Н. А.Соловйовій) Глава 19. Пізній французький романтизм. ГЛАВА 19. ПІЗНІЙ ФРАНЦУЗЬКИЙ РОМАНТИЗМ Жорж Санд ( 1804-1876) (наст, ім'я Люсиль Аврора Дюпен; у заміжжі Дюдеван) уважала, що "неможливо стати поетом або художником без того, щоб не бути луною людства". І вона стала цим "дзвінкою луною", що найчастіше опережали своє століття.
У біографії цієї чудової жінки багато незвичайного: до її походження мають відношення два різних класи (вона була дочкою дворянина, офіцера наполеонівської армії й паризької міщанки); одержавши аристократичне виховання, основу якого становили як раціоналізм XVIII в. , так і романтизм XIX, Ж. Санд обурювався зіпсованістю панівного класу, покладаючи надії на чесноті, властивого народу. Себе Ж. Санд уважав демократкою й любила нагадувати про це: "Я належу до народу як по крові, так і по серцю". Власниця замка в Беррийской провінції, вона вважала своїм обов'язком допомагати пролетарським поетам (Магю, Ребулю, Жасмену, Шарлю Понси). Із властивої романтичним натурам пристрастю Ж.
Санд любив волю: неї надихали ідеї 1789 р., [255] 1830 рік сформував її як письменницю й політичного діяча. В 40-е роки вона видавала журнал соціалістичного напрямку "Незалежний огляд", потім опозиційну газету "ендрский просвітитель", відіграючи важливу роль у революційному уряді 1848 р. , Ж.
Санд був редактором "Бюлетеня революції", охоче називала себе соціалісткою й комуністкою. Ідеалом Ж.
Санд був соціалізм, що, на її думку, повинен наступити в результаті мирної революції. Вона була проти насильницького захоплення влади, панування однієї партії, терору, але коли мовлення заходило про те, по яку сторону барикад вона повинна перебувати, Ж. Санд, не коливаючись, приєднувалася кнароду. Письменниця була глибоко переконана, що суспільний ідеал досяжний тільки в сполучнику із простим - народом. Ж.
Санд боровся й за звільнення жінки, за її право розпоряджатися своєю долею. Всім своїм життям вона довела можливість жіночого розкріпачення через самостійну працю й, отже, матеріальну незалежність. Таким чином, багато ідей, які відстоювали сучасники Ж. Санд: загальне виборче право, освіта народу, цивільна рівність жінок,- належали саме їй, письменниці, трибунові, проповідникові, просвітителеві Ж. Санд жив насиченим літературним життям з тих пор, як стала професійним літератором: з 1830 р. вона співробітник газети "Фігаро". Ніщо не могло перешкодити їй щодня складати обов'язкові двадцять сторінок тексту.
Тому так величезне її літературна спадщина: вона створила більше 100 романів і повістей, 18 драм, безліч публіцистичних статей, багатотомну автобіографію, залишила більше 18 тис. листів Уже в першому самостійному романі "Індіана" (1832) Ж. Санд виступив проти інституту буржуазного шлюбу, заснованого на користі й гнобленні, за емансипацію жінок. Письменниця мріяла про щастя жінок вбраке. У центрі оповідання "Індіани"- особиста драма молодої жінки, романтичний бунт якої спрямований проти придушення особистості: "Вона не любила свого чоловіка, тому що неї змушували його любити, і її свідома боротьба проти будь-якого морального [256] стала її другою природою, принципом поводження, законом щастя...
" Її трагедія зростає в міру того, як міцніє її почуття до Раймону де Рамьеру, людині скоріше чутливому й марнолюбному, чим закоханому. Любов Індіани терпить крах, так как. коханий відвертається від її, довідавшись, що вона покинула будинок чоловіка. Порятунок приходить від шляхетного Ральфа Брауна, уже давно й самовіддано люблячого її. "Індіана"- роман романтичний. Романтичний початок втілений у декількох образах - Індіані, її служниці й повірниці Нун, Ральфе. Лише романтичні герої здатні виявити щирі почуття, вони ревниві, горді, чутливі й легко ранимі, обуреваеми "фатальний" пристрастю.
У Ральфе можна виявити риси "зайвої людини". Він розчарований, життя його оточене ореолом таємничості, "фатальною" таємницею. І поруч із такими романтичними натурами - полковник Дельмар, чоловік Індіани, консерватор і ворог усього нового; Раймон де Рамьер, блискучий, але егоїстичний, що легко міняє свої принципи й переконання. Таким чином, миру романтичному протипоставлений мир користі, вульгарності, святенництва, тобто та реальна дійсність, те соціальне середовище, що була характерна для Франції кінця 20-х років На цю особливість роману звернув увагу один з перших його читачів - Анри де Латуш, заступник і вчитель Ж. Санд, обвинувативши письменницю в наслідуванні Бальзаку. Така реакція читача-сучасника, так ще й професійного літератора, зрозуміла: адже естетические переконання Ж. Санд тільки починали складатися.
Вона й сама не заперечувала впливи на свою творчість творів Бальзака, як, втім, Шатобриана й Байрона, а також улюблених нею письменників XVIII в. - Руссо й Ґете. Але вона завзято шукала свій стиль, відмовляючись лише від реалістичного бачення миру, у якому, на її думку, недостатньо фантазії, вимислу й ідеальності.
Поступово Ж. Санд дійшов висновку, що крім заперечення, критики потрібні ще й твердження, тому що рушійним стимулом художньої майстерності повинні бути "ідеали, що виросли з переконань". Свої переконання Ж. Санд не приховував, висловлювала їх як у художніх, так і естетических добутках. Як письменник-романтик, Ж - Санд завжди прагнув до ідеалу.
Під цим вона мала на увазі [257] своє право "зображувати людей такими, якими вони повинні "бути", а не такими, які вони є. Ця естетические принципи позначилися на всіх наступних романах Ж. Санд. Валентина, героїня другого роману ("Валентина", 1832), також була світською жінкою, як і Індіана, що невдало вийшла заміж за людину свого кола, але посереднього, і полюбившей сина фермера, Бенедикта. Роман сподобався читачеві, тому що перенос дії в народне середовище здався таким же романтичним, як і в минуле.
У романі багато поетичних описів природи Берри, знайомій Ж. Санд із дитинства. Що ж торкається соціальної теми, те не всім читачам довівся по душі заклик письменниці до класової гармонії. У цьому доглянули симпатії Ж. Санд ксенсимонизму. Світову славу приніс Ж. Санд роман "Лелия" (1833), у якому відбилися настрої розпачу й песимізму, що охопили всіх прогресивних людей після 1830 р.
Над цим романом Ж. Санд працював довго, намагаючись осмислити долю свого покоління: "Книга була написана під тягарем майже смертельного страждання, чисто духовного, філософського й релігійного, що визивали тугу, непояснену для тих, хто живе, не піклуючись про причину й мети життя". Лелия, головний персонаж роману, не схожа на скромних героїнь із попередніх романів Ж. Санд, наприклад Індіану, Валентинові, що дозволяють свої сугубо особисті проблеми. Лелия скоріше ближче героям Шатобриана. Розчарована в людях, любові, релігії, вона шукає застосування своїм силам і здатностям у житті, але марне.
Прагнучи до власної досконалості, протиставляючи себе навколишньої, Лелия, по суті, не вільна від своєї непомірної гордині. Звідси і її повна самітність із єдино можливим виходом - самогубством. Така Лелия в першій редакції роману. Під стать героїні роману й інші діючі особи - Стенио, Магнус і навіть Тренмор, що нагадують романтичні типи початку століття з яскраво вираженим езоповим світовідчуванням.
Композицію роману можна назвати "розірваної", тому що персонажі з'являються зненацька, сцени й пейзажі переміняються лише потім, щоб повалити описувані події в якийсь хаос, що не передвіщає героям щасливого майбутнього. [258] В 1842 р. Ж.
Санд, перечитавши "Лелию", залишилася незадоволена формою роману, "розв'язкою, численними деталями стилю, безлічами довгот і декламацією". У передмові до другого варіанта роману (1842) говориться, що письменниця "ужила право на зміну форми добутку, але не ідей". І проте письменниця переробляє роман "Лелия", беручи під сумнів езопову позицію героїв В 40-х роках Ж. Санд сполучає долі своїх персонажів з подіями, що відбуваються в цей час у Франції Імовірно, тому головними персонажами її добутків стають суспільні діячі й сенсімоністи, республіканці й соціалісти: столяр П. Гюгенен з "Мандрівного подмастерья" (1840); пролетар П.
Арсен і студент Ж. Ларавиньер з "Ораса" (1841); граф Рудольштадт із "Графині Рудольштадт" (1843) ; син капіталіста емиль Кардонне, що не бажає жити за законами буржуазної моралі, з роману "Гріх пана Антуана" (1845). В 40-е роки Ж. Санд створив свої кращі добутки - роман "Орас" (1841), а також дилогію "Консуело" ( 1842-1843) і "Графиня Рудольштадт" (1843- 1844). Ці добутки створюються в той час, коли Ж. Санд перестає протиставляти людей думки й людей дії, відкидає велич незрозумілих страждань. "Ні до чого підноситися над навколишніми й нехтувати повсякденні умови життя.
Ні до чого шукати самітності, бігти в пустелі й жадати освіжаючих мрій. Наші скарги - марнослів'я й богохульство. Що великого ми зробили, щоб уважати навколишніх нас людей настільки незначними й уникати навіть слідів їхніх ніг?.. Замість того, щоб шукати навколо себе прості душі й чесні розуми, ми починаємо ненавидіти рід людський, ми стаємо гордіями",- викликувала Ж.
