Історія закордонної літератури XVII століття. За редакцією З. И. Плавскина. Глава 16. Німецька драматургія

Історія закордонної літератури XVII століття. За редакцією З. И. Плавскина.
Глава 16. Німецька драматургія

Глава 16. Німецька драматургія

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - видовищами були охоплені всі шари німецького населення, оскільки поряд із придворним театром існував бюргерський шкільний театр, на ринкових площах торговельних міст під час багатолюдних ярмарків давали подання бродячі артисти, у будинках багатих бюргерів і дворян улаштовувалися аматорські спектаклі.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Дрезден, Вейсенфельс) ставляться опери переважно італійських авторів. Однак уже в 1627 р. у результаті співробітництва Мартіна Опица й видатного німецького композитора Генріха Шютца народжується перша німецька опера «Дафна». Оперні лібрето пишуть такі поети, як Симон Дах, Гарсдерфер, Грифиус. Значною подією в культурному житті Німеччини з'явилося відкриття в 1678 р. Гамбурзького оперного театру, що сприяв демократизації оперного мистецтва й на сцені якого ставилися винятково німецькі опери й зингшпили.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - в., і їхня діяльність не припинялася протягом усього XVII сторіччя, щоправда, у період Тридцятирічної війни в їхньому репертуарі переважали лялькові подання (саме тоді виникає лялькова комедія про доктора Фаусті). Подібні бродячі трупи знайомили німецьку публіку з п'єсами англійських, пізніше - іспанських і італійських драматургів.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - століття бродячі трупи складаються в основному з німецьких акторів - хоча їх по- колишньому йменують «англійськими» - і грають переважно німецькі п'єси. Багато німецьких письменників другої половини XVII в. складають комедії спеціально для сцени бродячого театру (Кр. Рейтер).

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - служили лише основою для яскравого театрального видовища на історичну тему. Особливе значення в них надавалося риторичним міркуванням і алегоричному тлумаченню подій на сцені. Автори цих драм брали за зразки античні трагедії й історичні драми голландців і протиставляли свої добутки німецької драматургії попередньої епохи. Однак перші німецькі драми барокко виявляють зв'язок із драмою гуманістів і фастнахтшпилем XVI сторіччя. Лише завдяки теоретичній діяльності Опица і його перекладам античних трагедій - «Троянки» Сенеки (1625) і «Антигони» Софокла (1637) - був підготовлений ґрунт для створення власної німецької драматургії.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - розкривають багатий внутрішній мир поета, його напружену думку.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - В «Передмові до читача» Грифиус заявляє, що він хотів показати «суєтність земних справ». Однак у цьому характерному для мистецтва барокко мотиві трагедії «Лев Вірмен» одержали відбиття одночасно філософські роздуми поета над актуальними державно- теоретичними проблемами свого часу.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - по походженню, що досягло владі за підтримкою воєначальника Михайла Бальба, довідається, що останній готовить проти нього змова. Імператор наказує схопити Бальба й стратити його цієї ж уночі. Оскільки дія відбувається в переддень Різдва, імператриця наполягає на відстрочці страти. Спільники Михайла, облачившись в одяги священнослужителів, проникають у церкву й убивають імператора під час урочистого богослужіння. Звільнений з темниці Михайло проголошується імператором. У фіналі трагедії і йому передвіщається доля тирана й узурпатора.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - конфлікту: герой, раз порушивши природні закони, прирікає себе на загибель. Грифиус першим уводить у німецьку трагедію тип тирана, що потоптав своїми діями вічні «божественні» закони.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - XVII в. протиріччя. З одного боку, переконливо показуючи, що несправедливе насильство в сфері політики веде до нових злочинів і провини, драматург виступає захисником принципу непорушності існуючого ладу, з іншого боку - він ясно усвідомлює, що будь-яка влада не відповідає ідеальним поданням про правові норми й заснована на беззаконні й узурпації. Проблема влади й права й пізніше глибоко хвилювала поета.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - цариці, що, щоб урятувати свій народ, добровільно відправляється в Персію, до своїх ворогів, як заручниця. У порушення даного цариці обіцянки про повну її безпеку, неї кидають у темницю й піддають катуванням. Шах Аббас, охоплений любовною пристрастю до Катерини, обіцяє їй волю, якщо вона погодиться стати його дружиною й відречеться від християнської віри. Катерина мужньо вибирає мученицьку смерть, не бажаючи змінити своїй вірі, своєму народу.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - діє завжди відповідно до вічних цінностей. У пролозі дається алегоричне тлумачення змісту всієї трагедії й говориться, що Катерина у своєму нещасті зберігає основну чесноту - сталість і тим самим причетна до «божественної вічності». Смерть героїні є не тільки прославлянням вищих етичних цінностей, але для сучасників драматурга здобуває значення індивідуального протесту проти сваволі й беззаконня, чинимого численними правителями німецьких земель.

У трагедії «Катерина Грузинська» знову розвивається барочний мотив суєти, марності всього сущого, котрий варіюється за допомогою різних антитетичних сполучень. На контрастах, динамічній єдності протилежностей не тільки тримається композиція трагедії в цілому, але кожний її фрагмент відрізняється внутрішньою динамікою й напруженістю. Це ставиться, наприклад, до монологу Катерини з IV дії, коли героїня, поставлена перед остаточним вибором, подумки проходить через всі етапи свого життя. Вона на мить віддається ілюзії знову знайденої волі, ще раз переживає перенесені нею борошна й, нарешті, приймає рішення на користь «божественної вічності».

Трагедія «Убита величність, або Карл Стюарт» (1649) є безпосереднім відгуком на події англійської революції, що схвилювали всю Європу. Весь плин драматичної дії розкриває справжні мотиви політичних учинків і проводить чітку границю між ними й ідеологічними прийменниками їхнього виправдання. Грифиус бачить, що в основі англійських подій лежать не релігійні зіткнення, а боротьба за політичну владу. Розуміючи це, письменник перекладає політичну проблему в етичний план. На матеріалі сучасної боротьби за владу Грифиус розробляє основну етичну проблему століття: розбіжність сутності речей і їхнього зовнішнього прояву. У своїй трагедії Грифиус знову проводить ідею недоторканності суверенної влади, і Карл Стюарт виступає в нього в ореолі мученика. У такій оцінці подій англійської революції позначаються консерватизм і обмеженість поглядів німецького бюргерського письменника.

Підсумком творчості Грифиуса є остання трагедія «Мужній законник, або вмираючий Папиниан» (1659). Цього разу Грифиус звертається до історії імператорського Рима. На прикладі легендарного правознавця Папиниана, що відмовився навіть перед особою смерті дати юридичні обґрунтування злодіянню, доконаному імператором, Грифиус прославляє мужність і моральну стійкість людини, що відстоює справедливість. Грифиус майстерно будує діалоги героїв- антагоністів. Один із цих героїв персоніфікує зло й беззаконня, іншої - добро й справедливість. Але для позиції німецького письменника характерно, що «зло» у трагедії виступає активно, воно рухає інтригу; добро, навпроти, пасивно.

Особливе місце в драматичній спадщині Грифиуса займає драма «Карденио й Целинда» (1649), у якій знайшли відбиття окремі автобіографічні моменти. Хоча автор називає цей добуток трагедією, дія його не завершується загибеллю героїв, тобто ми маємо справу з типовим для літератури барокко жанром - трагікомедією. На відміну від інших трагедій Грифиуса, що діють особами цієї трагікомедії є молоді люди з бюргерського середовища університетського міста Болоньї. Однак душі молодих героїв охоплені такими ж сильними суперечливими страстями, як і душі царствених героїв інших трагедій. Показ трагізму людського життя на прикладах долі звичайних героїв- сучасників є новим для німецької драматургії. В епоху романтизму трагікомедія «Карденио й Целинда» не раз привертала увагу німецьких письменників. А. Арним використовував неї для своєї драми «Галлі і Єрусалим» (1811).

Створюючи свої трагедії, Грифиус треба аристотелевской традиції. Вони повинні потрясати глядача або читача, викликати в нього почуття жалю, страху або жаху й тим самим допомагати йому проникати в таємниці світобудови, осягати суть і сенс земного існування людини.

Відповідно до античної традиції Грифиус ділить свої трагедії на п'ять актів, а в дусі свого часу постачає їхнім попереднім оголошенням змісту й коментарем. Між окремими діями він уводить хори, учасники яких - або реальні діючі особи (придворні, музиканти), або алегоричні фігури (пори року, Час, Вічність, Людина). Хори виконують функцію коментатора, тлумача происходящего на сцені. Іноді, як у трагедії «Папиниан», вони вторгаються в дію. Велике значення в структурі трагедій мають різні бачення, сни, пророцтва.