Квитки (варіант 2) 23. Якоб Беме

Квитки (варіант 2)
23. Якоб Беме.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "бог живе тільки над блакитним небом зірок" ("Aurora, або Ранкова зоря", 1612), Беме затверджував, що бог є всі й перебуває скрізь. "Коли мають небо й землю, писав він, зірки й стихії, і все, що в них, і все, що над всіма небесами, те тим самим іменують всецілого бога". В іншому місці він уподібнює мир саду, у якому ґрунт знаменує природу, деревний стовбур зірки, галузі стихії, плоди, що ростуть на дереві, людей, а життєдайний сік дерева бога. Так, бог і природа зливаються в Беме в єдиний могутній потік буття. Подання Беме про світ відрізнялося від подання біблійного, відповідно до якого мир є чим- те раз і назавжди даним. Адже, завершивши утвір, творець у день сьомої почив удоволений. У Беме ж мир не знає нерухомості. Він увесь час тече, розвивається, сам із себе виникає в безперервному борінні заперечливих один одного почав, складових разом з тим єдине ціле. І в цьому невгаваючому творчому процесі формується не тільки природа, але й божественна сила, що творить. Характерно, що "вічною матір'ю природи" Беме називає християнську трійцю, що, за його словами, є "киплячу, рухливу істоту й містить у собі всі сили, подібно як природа" ("Аврора"). І про сутність добра й зла як про дві сторони одного потоку ("Про народження й визначення всіх істот") Беме міркував зовсім не так, як було покладено в офіційному богослов'ї. І людини він розглядав як частину природи, як мікрокосм у макрокосмі, думаючи при цьому, що людині не слід шукати свою батьківщину де- те осторонь від великої матері природи ("Clavis, або Ключ"). Адже, існуючи в богу, він і пекло й рай знаходить у собі самому. Але подібна думка звільняла віруючого від церковної опіки, так само як закреслювала навчання Лютера про приречення. Але, високо піднімаючи людини- богоносца, що перевершує навіть у чому- те ангелів, Беме бачить темні, трагічні сторони земного життя, справедливо, за його словами, іменованою "долиною плачучи, наповненою скорботою, постійним убивством, війною, боротьбою й розбратом" ("Аврора"). Миром правлять чотири сини диявола: Гордість, Жадібність, Заздрість і Гнів. Адже мир, кичащийся своєю пишнотою, уже "коштує посередині пекла", тому що, залишаючи любов, він "віддається жадібності, лишку й шкуродерству, і немає більше милосердя внем.