«Любов до природи і єднання з нею у вірші М. Ю. Лермонтова «Коли хвилюється жовтіюча нива.. »

Твір по літературі: «Любов до природи і єднання з нею у вірші М. Ю. Лермонтова «Коли хвилюється жовтіюча нива.. »

Лірика великого російського поета М. Ю. Лермонтова завжди хвилює серця читачів силою слова, багатством почуттів, неповторним, властивим тільки йому голосом. Автор стосується вічних тим: життя й смерті, добра й зла, небесного й земного. Його поезія - повнокровне й живе мистецтво, що стало надбанням самих широких народних кіл. У добутках поета часто звучать глибокі філософські роздуми про найважливіші проблеми: пошук сенсу життя, осмислення навколишнього світу й себе в цьому світі. Часто ці проблеми розкриваються в пейзажній лірику

Спостереження за навколишнім світом викликає в Лермонтова піднесений, оптимістичний настрій. Життя природи бачиться йому настільки гармонічної, що здатно вдихнути заспокоєння й допомогти перебороти протиріччя в душі людини. Саме вона представляється поетові джерелом усього прекрасного, чистого, вічного, а людина - дитя природи, її елемент, що підкоряється її законам. Спостереження за природними явищами наводить на думці про те, що гармонія й краса повинні існувати й у людському світі. Адже не зрячи людина наділена прагненням до справедливості, до правди, ксчастью.

Жовтіюча нива, ліс, що шумить «при звуці вітерцю», малинова слива, що сховалася в саду «під тінню сладостной зеленого листка»; сріблиста конвалія, окроплена росою; студений ключ, що біжить по яру... Людина почуває єднання з усім цим, він гармонійно вливається в різноманіття навколишньої природи. І, відчуваючи себе частиною цього безкрайнього миру, забуває, нехай і на час, про свої турботи, проблеми, сумнівах. І тоді «упокорюється душі... тривога» і «розходяться зморшки на чолі». І тільки розчинившись у природі, людина здатна випробувати теперішнє земне щастя, високе й незбагненне. Тоді душу людини наповнюється неповторним почуттям близькості до вищого розуму: «И в небесах я бачу Бога...». В останніх рядках автор передає уявне бачення Бога в небесах як прояв повного єднання із природою й Творцем, проникнення у велику таємницю буття

Поет переконаний, що в спілкуванні із природою, з її квітучими степами, розливами рік, безкрайніми густими лісами формується особливий характер людини. Природа наділяє людину поетичною душею, мужнього, миролюбної й повної оптимізму

Джерелом натхнення багатьох відомих поетів є природа. М. Ю. Лермонтов також неодноразово у своїх добутках прославляє багатство й розмаїтість рідної природи. Причому автор дивує нас дивною тонкістю сприйняття її краси. Яскравим прикладом є вірш «Коли хвилюється жовтіюча нива...». У ньому автор розповідає, яке умиротворення викликають у ньому найпростіші картини: шум лісу, хвилювання ниви, дзюркіт студеного ключа, легеня погойдування рослин на вітрі. При цьому поет знаходить дивні порівняння, наділяючи природу живими почуттями. «От ховається в саду малинова слива», «конвалія сріблистий привітно киває головою», джерело «белькоче мені таємничу сагу». Ці рядки будять уяву читача, викликаючи неоднозначне питання про створення всього сущого. Адже тільки божественна сила може створити таку красу. На лоні природи ми про усім забуваємо, відпочиваючи від турбот і неприємностей. «Тоді упокорюється душі моєї тривога, тоді розходяться зморшки на чолі», - так Лермонтов передає своє відчуття щастя від спілкування з миром природи. Завершує автор свій добуток так: «Верб небесах я бачу Бога...»

Цей ліричний вірш захоплює поетичними порівняннями, тонким розумінням живлющої сили природи. Не зрячи сучасники називали поета росіянином Ґете

За свою недовгу, але насичене життя М. Ю. Лермонтов створило нескінченну безліч найрізноманітніших по тематиці й спрямованості віршів. Щирою прикрасою російської літератури є його вірші про рідну природу

Чуйно й тремтливо відгукується серце поета на всі зміни в навколишньому світі. Не залишає його байдужим ні хвилювання жовтіючої ниви, ні свіжість лісу, що шумить «при звуці вітерцю», ні аромат малинової сливи в саду. Поет не просто слухає голосам природи, він говорить із нею особливою мовою, зрозумілому лісам і рікам, горам і полям. І вони довірливо розкривають йому таємниці - кожний по-своєму: сріблиста конвалія, «росою окроплений запашної», привітно киває головою, студений ключ занурює думки поета «у якийсь неясний сік» і «белькоче... таємничу сагу про мирний край, звідки мчиться він».

Природа для М. Ю. Лермонтова - це не просто приємний ландшафт і атмосферні явища. Ниви й озера, квіти й дерева, дощі й жарке сонечко є для нього живими й щирими співрозмовниками, з якими можна поділитися своїм болем і радістю, щиросердечною тривогою й надіями. Природа не може брехати й причинятися, лестити й недоговорювати, і поет зізнається, що коли відбудеться ця задушевна розмова,

...упокорюється душі моєї тривога,

Тоді розходяться зморшки на чолі, -

И щастя я можу осягнути на землі,

И в небесах я бачу Бога...

_{»crosslinked«}