Людина на зламі історії в романі М. А. Булгакова «Біла гвардія»

Твір по літературі: Людина на зламі історії в романі М. А. Булгакова «Біла гвардія»

Син професора Київської академії, що вбрав кращі традиції російської культури й духовності, М. А. Булгаков закінчив медичний факультет у Києві, з 1916 року працював земським лікарем у селі Никольское Смоленської губернії, а потім у Вязьмі, де й застала його революція. Звідси в 1918 році Булгаков через Москву перебрався, нарешті, у рідний Київ, і там йому і його близьким довелось пережити складну смугу громадянської війни, описану потім у романі "Біла гвардія", п'єсах "Дні Турбиних", "Біг" і численних розповідях

У романі "Біла гвардія" багато автобіографічного, але це не тільки опис свого життєвого досвіду в роки революції й громадянської війни, але й проникнення в проблему "Людин і епоха"; це й дослідження художника, що бачить нерозривний зв'язок російської історії з філософією. Це книга про долі класичної культури в грізну епоху лома вікових традицій. Проблематика роману надзвичайно близька Булгакову, "Білу гвардію" він любив більше інших своїх добутків

Епіграфом з "Капітанської дочки" Пушкіна Булгаков підкреслив, що мова йде про людей, яких наздогнав буран революції, але які змогли знайти вірну дорогу, зберегти мужність і тверезий погляд на мир і своє місце в ньому. Другий епіграф носить біблійний характер. І цим Булгаков уводить нас у зону вічного часу, не вносячи в роман ніяких історичних зіставлень

Розвиває мотив епіграфів епічний зачин роману: "Великий був рік і страшний по різдві Христовому 1918, від початку революції другий. Був він рясний улітку сонцем, а взимку снігом, і особливо високо в небі стояли дві зірки: зірка пастушача Венера й червоний тремтячий Марс". Стиль зачину майже біблійний. Асоціації змушують згадати про вічну Книгу буття, що саме по собі

Своєрідно матеріалізує вічне, як і образ зірок на небесах. Конкретний час історії як би впаяно у вічний час буття, обрамлене ім. Протистояння зірок, природний ряд образів, що мають відношення до вічного, разом з тим символізує колізію часу історичного. У відкриваючий добуток зачині, величному, трагічне й поетичному, закладене зерно соціальної й філософської проблематики, пов'язаної із протистоянням миру й війни, життя й смерті, смерті й безсмертя. Сам вибір зірок дає спуститися з космічної далечіні до мир у Турбиних, оскільки саме цей мир буде протистояти ворожнечі й божевіллю

В "Білій гвардії" мила, тиха, інтелігентна родина Турбиних раптом стає причетна великим подіям, робиться свідком і учасницею справ страшних і дивних. Дні Турбиних убирають вічну принадність календарного часу: "Але дні й у мирні, і в криваві роки летять як стріла, і молоді Турбіни не помітили, як У сильному морозі наступив білий, волохатий грудень. ПРО, ялинковий дід, що блискає снігом і щастям! Мама, світла королева, де ж ти?" Спогаду про матір і колишнє життя контрастують із реальною ситуацією кривавого вісімнадцятого року. Велике нещастя - втрата матері - зливається іншою страшною катастрофою - катастрофою старого, здавалося б, міцного й прекрасного миру. Обидві катастрофи народжують внутрішню неуважність, щиросердечний біль Турбиних. У романі Булгакова два просторових масштаби - малий і великий простір, Будинок і Мир. Простори ці перебувають у протистоянні, подібно зіркам на небі, кожне з них має свою співвіднесеність згодом, містить у собі певний час. Малий простір будинку Турбиних зберігає міцність побуту: "Скатертина, незважаючи на пушки й на все це томління, тривогу й нісенітницю, біла й крахмальна ... Підлоги лисніють, і в грудні, тепер, на столі, у матової, колоною вазі блакитні гортензії й дві похмурих і пекучих рози". Квіти в будинку Турбиних - краса й міцність життя - Уже в цій деталі малий простір' будинку починає вбирати в себе вічний час, сам інтер'єр будинку Турбиних - "бронзова лампа під абажуром, кращі на світі шафи із книгами, що пахнуть таємничим стародавнім шоколадом, з Наташей Ростовой, Капітанською дочкою, золочені чашки, срібло, портрети, портьєри" - все це обгороджене стінами малий простір уміщає в себе вічне - безсмертя мистецтва, віхи культури

Будинок Турбиних протистоїть зовнішньому миру, у якому панують руйнування, жах, нелюдськість, смерть. Але Будинок не може відділитися, піти з міста, він частина його, як місто - частина земного простору. І разом з тим цей земний простір соціальних страстей і битв включається в простори Миру

Місто, по описі Булгакова, був "прекрасний у морозі й у тумані на горах, над Дніпром". Але вигляд його різко змінився, сюди бігли "... промисловці, купці, адвокати, суспільні діячі. Бігли журналісти, московські й петербурзькі, продажні й жадібні, боягузливі. Кокотки, чесні дами з аристократичних прізвищ..." і багато хто інші. І місто зажило "странною, неприродним життям..." Раптово й грізно порушується еволюційний хід історії, і людина виявляється на неї зламі

Зображення великого й малого простору життя виростає в Булгакова в протиставлення руйнівного часу війни й вічного часу Миру

Тяжкий час не можна пересидіти, закрившись від нього на клямку, як домовласник Василиса - "інженер і боягуз, буржуй і несимпатичний ". Так сприймають Лисовича Турбіни, яким не по вдачі міщанська замкнутість, обмеженість, накопичення, отъединенность від життя. Що б там не трапилося, але не стануть вони вважати купони, затаївшись у темні, як Василь Лисович, що мріє тільки пережити буру й не втратити накопиченого капіталу. Турбіни інакше зустрічають грізний час. Вони ні в чому не змінюють собі, не міняють свого способу життя. Щодня збираються в їхньому будинку друзі, яких зустрічають світло, тепло, накритий стіл. Дзенькає переборами Николкина гітара - розпачем і викликом навіть перед катастрофою, що насувається

Всім чесним і чисте, як магнітом, притягається Будинком. Сюди, у цей затишок Будинку, приходить зі страшного Миру смертельно замерзлий Мишлаевский. Людина честі, як і Турбіни, він не покинув поста під містом, де в страшний мороз сорок чоловік чекали добу в снігу, без багать, зміну,

Яка так би й не прийшла, якби полковник Най-Турс, теж людина честі й боргу, не зміг би, всупереч неподобству, що діється в штабі, привести двісті юнкерів, стараннями Най-Турса прекрасно одягнених і збройних. Пройде якийсь час, і Най-Турс, зрозумівши, що він і його юнкера по-зрадницькому кинуті командуванням, що його хлопцям уготована доля гарматного м'яса, ціною власного життя врятує своїх хлопчиків. Переплетуться лінії Турбиних і Най-Турса в долі Николки, що стали свідком останніх героїчних мінут життя полковника. Піднесений подвигом і гуманізмом полковника, Николка зробить неможливе - зуміє перебороти, здавалося б, непереборне, щоб віддати Най-Турсу останній борг - поховати його гідно й стати рідною людиною для матері й сестри загиблого героя

У мир Турбиних уміщені долі всіх істинно чималих людей, будь те мужні офіцери Мишлаевский і Степанов, або глибоко цивільний по натурі, але не ухиляється від того, що випало на його долю в епоху лихоліття Олексій Турбін, або навіть зовсім, здавалося б, безглуздий Лариосик. Але саме Лариосик зумів досить точно виразити саму суть Будинку, що протистоїть епосі жорстокості й насильства. Лариосик говорив про себе, але під цими словами могли б підписатися багато хто, "що він зазнав драми, але тут, в Олени Василівни, оживає душею, тому що це зовсім виняткова людина Олена Василівна й у квартирі в них тепло й затишно, і особливо чудові кремові штори на всіх вікнах, завдяки чому почуваєш себе відірваним від зовнішнього миру... А він, цей зовнішній мир... погодитеся самі, грізний, кривавий і безглуздий".

Там, за вікнами, - нещадне руйнування всього, що було коштовного Вроссии.

Тут, за шторами, - непорушна віра в те, що треба охороняти й зберігати все прекрасне, що це необхідно при будь-яких обставинах, що це здійсненно. "... Годинники, по щастю, зовсім безсмертні, безсмертний і Саардамский Тесля, і голландський кахель, як мудра скана, у самий тяжкий час живлющий і жаркий".

А за вікнами - "вісімнадцятий рік летить до кінця й з кожним днем дивиться усе грізніше, щетинистей". І із тривогою думає Олексій Турбін не про свою можливу загибель, а про загибель Будинку: "Упадуть стіни, полетить стривожений сокіл з білої рукавиці, потухне вогонь у бронзовій лампі, а Капітанську Дочку спалять у печі".

Але, може бути, любові й відданості дана сила оберегти й урятувати й Будинок буде врятований?

Чіткої відповіді на це питання в романі немає.

Є протистояння вогнища миру й культури петлюрівським бандам, на зміну яким приходять більшовики

Одна з останніх замальовок у романі - опис бронепоїзда "Пролетар". Жахом і відразою віє від цієї картини: "Він сипів тихенько й злобливо, сочилося щось у бічних знімках, тупе рило його мовчало й жмурилося в придніпровські ліси. З останньої площадки у височінь, чорн і синю, цілилося широченное дуло в глухому наморднику верст на двадцять і прямо в опівнічний хрест". Булгаков знає, що в старій Росії було багато такого, що привело до трагедії країну. Але люди, що націлили дула гармат і рушниць на свою батьківщину, нітрохи не краще тих штабних і урядових мерзотників, які посилали на неминучу загибель кращих синів батьківщини

Убивць, злочинців, грабіжників, зрадників всіх рангів і мастей історія неминуче змітає зі шляхи, і імена їх будуть символом безчестя й ганьби