Мертві й живі душі в поемі Н. В. Гоголя «Мертві душі»

Твір по літературі: Мертві й живі душі в поемі Н. В. Гоголя Мертві душі
Н. В. Гоголь - письменник, чия творчість по праву ввійшло в класику російської літератури. Гоголь є письменником-реалістом, але зв'язок мистецтва й реальності в нього ускладнена. Він у жодному разі не копіює явища життя, але завжди по-своєму інтерпретує їх. Гоголь уміє побачити й показати повсякденне під зроблене новим кутом зору, у несподіваному ракурсі. І рядова подія знаходить лиховісне, дивне фарбування. Так відбувається й в основному гоголівському добутку - поемі "Мертві душі". Художній простір поеми становлять два мири, які ми можемо умовно позначити як мир "реальний" і мир "ідеальний". "Реальний" мир автор будує, відтворюючи сучасну йому картину російського життя. За законами епосу Гоголь відтворить у поемі картину життя, прагнучи до максимальної широти охоплення. Мир цей виродливий. Мир цей страшний. Це мир перевернених цінностей, духовні орієнтири в ньому перекручені, закони, по яких він існує, - аморальні. Але живучи усередині цього миру, народившись у ньому й сприйнявши його закони, практично неможливо оцінити ступінь його аморальності, побачити пропасти, що відокремлює його від миру щирих цінностей. Більше того, неможливо зрозуміти причину, що викликає духовну деградацію, моральний розпад суспільства. У цьому миру живуть Плюшкин, Ноздрев Манилов, прокурор, поліцмейстер і інші герої, що виявляють собою своєрідні карикатури на сучасників Гоголя. Цілу галлерею характерів і типів, позбавлених душі, створив Гоголь у поемі, всі вони різноманітні, але всіх їх поєднує одне - ні в кого з них немає душі. першим у галереї цих характерів іде Манилов. Для створення його образа Гоголь використовує різні художні засоби, і в тому числі пейзаж, ландшафт маєтку Манилова, інтер'єр його житла. Речі, що оточують його, характеризують Манилова не в меншому ступені, чим портрет і поводження: "у всякого є свій запал, але в Манилова нічого не було". Головна його риса - невизначеність. Зовнішнє благополуччя Манилова, його доброзичливість і готовність до послуг представляються Гоголю рисами страшними. Все це в Манилові гипертрофированно. Ока його, "солодкі, як цукор" нічого не виражають. І ця насолода вигляду привносить відчуття неприродності кожного руху героя: от на особі його з'являється "вираження не тільки солодке", але навіть нудотне, подібне до тої мікстури, що спритний доктор засластил немилосердно, уявляючи нею обрадувати пацієнта". Що за "мікстуру" засластила нудотність Манилова? Порожнечу, нікчемність його, бездушшя при нескінченних міркуваннях про счастии дружби. Поки цей поміщик благоденствує й мріє, його маєток руйнується, селяни розучилися трудитися. Зовсім інше відношення до господарства в коробочки. У неї "гарненька деревенька", двір повний усякого птаха. Але коробочка не бачить нічого далі свого носа, всі "нов і небувале" лякає її. Її поводженням (що можна відзначити й у Собакевича) керує пристрасть до наживи, користь. Але Собакевич сильно відрізняється від Коробочки. Він, по вираженню Гоголя, "чортовий кулак". Пристрасть до збагачення штовхає його на хитрість, змушує знаходити різні засоби наживи. Тому, на відміну від інших поміщиків, він застосовує нововведення - грошовий оброк. Його анітрошки не дивує купівля-продаж мертвих душ, а хвилює лише те, скільки він за них одержить. Представник ще одного типу поміщиків - Ноздрев. Він непосида, герой ярмарків, карткових столів. Він гуляла, бешкетник і брехун. Господарство його запущено. У гарному стані перебуває тільки псарня. Серед собак він як "батько рідний". Доходи, одержувані із селян, він відразу промотує, що говорить про повну байдужність до селянської праці. Вінчає портретну галерею губернських поміщиків Плюшкин. Але він принципово відрізняється від всіх попередніх поміщиків. Всіх інших поміщиків ми застаємо такими, якими вони зложилися. Гоголь усіляко підкреслює, що в цих героїв немає минулого, що відрізнялося б від сьогодення й щось у ньому пояснювало. Мертвотність же Плюшкина не так абсолютна. Це герой з розвитком, тобто судити про нього ми можемо як про що розвивається, що змінюється (нехай і до гіршого) людині. Образ Плюшкина відповідає картині його маєтку. Той же розпад і руйнування, втрата людського вигляду: його, чоловіка, дворянина, легко прийняти за бабку-ключницю. У ньому й у його будинку відчувається рух тління, розпаду. Автор не зрячи охрестив його дірою на людстві. До такого ж типу поміщиків належить і Чичиков - шахрай, людина, у якого все заздалегідь вирахувано, людина, цілком охоплений