Морозов А. Ганс Якоб Кристоф Гриммельсгаузен і його роман «Симплициссимус» 3. Розкриття псевдоніма

Морозів А. Ганс Якоб Кристоф Гриммельсгаузен і його роман «Симплициссимус»
3. Розкриття псевдоніма

3. Розкриття псевдоніма

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "Симплициссимусу" у період романтизму викликало кілька нових видань. В 1822 р. поет і сатирик Фрідріх Вайссер (1761 "Крутійство й простота, або Симплициссимус XVII сторіччя в одіянні XIX" [917]. Особливого успіху вона не мала. Наступна спроба була почата Едуардом фон Бюловим (1803 "Перший лежнів" [918]. В 1836 р. Бюлов випустив "Симплициссимуса", пославшись у передмові на Л. Тику, що "так полюбив цю книгу, що збирався неї обробити" [919]. Бюлов свисока озивається про своїх попередників і підкреслює, що на відміну від них він розглядає свою роботу як праця "реставратора доброго старого портрета, що той лише очищає від бруду й можливих записів або виправляє ушкоджені місця, а сам не береться за кисть, щоб по ньому малювати". Він дозволив собі лише виправити деякі "погоешности стилю" і усунути занадто грубі вираження

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "отут уперше була зроблена спроба з'єднати з виданням тексту його критичну оцінку" [920]. Думка це невірно. Передмова Бюлова не містило ніяких відкриттів і не дало нових відомостей про автора або текст. А переробка була зовсім не такий вуж необразливої. Бюлов жорстоко скоротив роман, так що перша, по- видимому сама "груба", книга стислася до 26 глав (замість 31). Він опустив більшість віршів, викинув останню главу п'ятої книги ("Прощай, мир!"), нейтралізував і пригладив стиль, відповідно до подань і смакам романтиків. Але часи перемінилися, і замість очікуваних похвал Бюлов зустрів нищівну критику. "Він занадто багато або занадто мало вніс змін, Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "Симплициссимуса". Ще в 1835 р. у листі до Адальберту Келлеру він упустив здогад, що "під безліччю псевдонімів Грейфензона ховається щире ім'я Кристоффеля Гриммельсгаузена". Після виходу книги Бюлова Курц виклав у рецензії свої міркування. Він користувався тритомним виданням Фельсекера й сміло приписав всі добутки, що входять у нього, одному авторові. Головним його аргументом був сонет, поданий роману "Дитвальд і Амелинда", де Гриммельсгаузен прямо названий автором "Симплициссимуса".

Курц надрукував свою статтю в малопоширеному й недовговічному журналі "Der Spiegel". Вона пройшла майже непоміченої

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "Hallische Jahrbuuml;cher". Він дорікав Бюлова не за обробку роману, а за вступ, у якому той намагався дати историко- культурну й літературну оцінку роману, керуючись лише своїм естетическим смаком. Автором "Симплициссимуса" у Бюлова "усе ще названий Грейфензон фон Хиршфельд", "Чудесного пташиного гнізда".

2. Із Самуель Грейфн- зон фом Хиршфельд "d" і "I".

3. З ерих Штейнфельс фон Груфенсхолм "Суддівської Плутона". Не покриваються тільки одне "m" і "п".

4. З Израель Фромшмидт фон Гугенфельс "Висельного чоловічка". Збігається, крім двох узятих у дужки букв

5. Герман Шлейфхейм фон Зульсфорт "Симплициссимуса". У такому написанні повністю.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "Шпрингинсфельда, і bdquo;Куражеldquo;. Покривається Христофорос фон Гриммельсгаузен Christophorus vo"m" замість ""Німецького Михеля". Містить повністю ім'я Гриммельсгаузен.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - "з" замість "g" і "е" замість "а". Ім'я самого Симплициссимуса.

9. Михаель Рехулин фон Земсдорф "Чудесного пташиного гнізда". Покривається не повністю.

10. Симон Ленгфриш фон Хартенфельс "Миру навиворіт". [922] Покривається не повністю.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - позначено, що він "гельнгаузенец", і посилається на коментатора фельсекеровского видання, що повідомляв, що автор "Симплициссимуса" "був сповнений шляхетної любові до своєї батьківщини Гельнгаузену". Відомості, поміщені в шостій книзі "Симплициссимуса", що автор умер, тільки-но встигши здати до друку перші п'ять частин, є містифікацією, тому що більшість його добутків вийшло після 1669 г.

ехтермайер не протиставляє "Симплициссимуса" "штучної поезії" силезцев, а вважає їхніми двома сторонами того самого процесу. Звичайний осуд "силезской школи" як чого- те виродливого "аномалія не розвитку, а розуміння". Силезци, збагачені поетикою, запозиченої у французів і голландців, а також спадщиною античності, розвивали формальну сторону поезії в інтересах протестантської півночі. Вони незабаром вичерпали себе в порожній риториці й формальних хитруваннях. Принцип їхньої поезії "дотепність". Вона "нерозумно афектована". Її заперечення "повалення формалізму" "догматичної оцепенелости". У процес вступає "народна поезія півдня" з її "неусвідомленою наївною традицією", що сходить до середньовіччя. Ця поезія "Симплицисси- мус" "у тому самому людині зовсім зовні й неорганічно сполучалися формальна порожнеча шкільної (схоластичної) поезії й ця народна поезія, що для нього настільки ж зовнішня, як і штучна".

ехтермайер указував на зв'язок "Симплициссимуса" з Фишартом, Мо- шерошем, іспанським шахрайським романом. І нарешті порівнює "Симплициссимус" з "Дон Кихотом" і знаходить у ньому "демонізм Фауста, непристойності ейленшпигеля й фантастику Фортуната". Крім того, "на всьому своєму протязі" "Симплициссимус", пародіює "Парцифаля" [923].

Здогад Германна Курца, що знайшов підтвердження в статті ехтер- майера, все-таки сприймалася як хитромудра гіпотеза. Автора "Симплициссимуса" продовжували йменувати Самуелем Грейфензоном фон Хирш- фельдом, що "у молодості був мушкетером" [924]. Знадобилися нові зусилля й аргументи. Вирішальне значення мали розвідки філолога Вільгельма Артура Пассова (1814 "авторів" симплицианских творів у тритомному виданні 1713 р., розкрив їх як анаграми, що сходять до основної форми "Симплициссимуса" і інші твори, приписувані Гриммельсгаузену, щоб установити їхня авторська єдність. Ключем для розкриття загадки він обрав шосту книгу "Симплициссимуса". Чи належить вона авторові перших п'яти книг? У тім, що "Висновок" наприкінці шостої книги було містифікацією, він не сумнівався. Але хто містифікував, автор всіх шести книг або тільки останньої, спритний наслідувач і фальсифікатор, " щодописав bdquo;Симплициссимуса""? На думку Пассова, шоста книга уступала першим "у поетичній цінності, але це могло бути пояснене перенесенням дії в далекі, маловідомі країни, отчого виклад втратило bdquo;свою наочність і индивидуальностьldquo;. Але чудова мова, свіжість і bdquo;рідка простотаldquo; викладу дозволяють думати, що це справжнє продовження роману. Важко припустити, що bdquo;в XVII сторіччі могли найтися два чоловіки, які могли б так писатьldquo;. Доказ дійсності шостої книги bdquo;Симплициссимусаldquo; він знайшов в bdquo;Суддівської Плутонаldquo; (1672), де є посилання на bdquo;історію Авараldquo;, розказану в цій книзі. Але якщо вона справжня, те її автор не думав умирати в 1669 р. Помітивши, що в bdquo;Цим- плицианском вічному календареldquo; (1670) повідомляється, що Симплициссимус в отроцтві був захоплений гессенцами приблизно в 1635 р. і, зіставивши це із твердженням у передмові до bdquo;Сатиричного Пильграмуldquo;, що герой bdquo;став під мушкетldquo; у десятилітньому віці, Пасів установлює приблизну дату народження Гриммельсгаузена "Дитвальду й Амелинде", на який указував уже Германи Курц. Сонет був підписаний умовним ім'ям "Сильвандер". Його міг написати й сам Гриммельсгаузен точно так само, як надійшов в "Дон Кихоте" Сервантес. От цей сонет:

Der Grimmelshauser mag sich wie auch bei de"Куражі" сказано, що автор "цього разу називає себе Филархус Гроссус фон Тромменхейм із Гриффберга", тобто відверто визнає, що й це ім'я псевдонім. Але хто ж усе- таки Гриммельсгаузен? Справжнє ім'я або новий ще більш хитромудрий псевдонім? Подвійна й навіть потрійна гра із псевдонімами була у звичаї того часу. Пасів зіставляє всі відомі йому датування, виділивши насамперед ті, які перебували в книгах, підписаних ім'ям Гриммельсгаузен:

_{»crosslinked«}