Не смерть страшна, страшна буває життя непотрібна

Твір по літературі: Не смерть страшна, страшна буває життя непотрібна

Художні образи, створені Чеховим, з дивною точністю запам'ятали вигляд Росії кінця дев'ятнадцятого сторіччя. Герої оповідань - майже завжди люди найпоширеніших професій: учителі, чиновники, лікарі... Життя їх не наповнене з ряду геть вихідними подіями. Один день схожий на іншій, рік переміняється наступної, але нічого нового в житті не з'являється. Чеховські оповідання короткі, але проте містять у собі глибокий зміст. Невеликий обсяг почасти можна пояснити тим, що авторові досить описати окремі епізоди з життя героїв, з яких стає зрозумілий весь зміст їхнього буття - а точніше, його відсутність

У незмінному житті люди рідко знаходять щастя - їм важко це зробити, тому що для цього потрібно перебороти час, тобто підкорити його собі. Не всі можуть зробити це. Та й не всі бачать у цьому сенс. Яскравим прикладом є Дмитро Ионич Старців, що наприкінці свого життєвого шляху навіть не згадує про ідеали юності. У нього немає ніяких інтересів - йому цілком достатньо спокійного життя й гарного заробітку

Таке ж порожнє життя й в Андрія Юхимовича Рагина. Але його життя, всі ті порожні дні, які він проживав, несли в собі більшу небезпеку навколишнім його людям. Можна навіть сказати - погрозу. Йому було довірене місце доктора медицини й хірурга. Але він - людина грубий не тільки зовні ("зовнішність у нього важка, груба, мужицька; своєю особою, бородою, плоскими волоссями й міцним, незграбним додаванням нагадує він трактирника на великій дорозі, разъевшегося, невоздержного й крутого"). У ньому - груба душа. "Прийнявши посаду, Андрій Ефимич поставився до безладь, очевидно, досить равнодушно". Та й що він міг зробити? У нього з'явилася думка "випустити хворих на волю й закрити лікарню". "Але він розсудив, що для цього недостатньо однієї тільки його волі й що це було б даремно". А міняти щось у самій лікарні, спробувати хоч якось зм'якшити й без того важке існування хворих було вище його волі. Він, як і будь-яка інша слабка людина, боявся міняти хоч щось у своєму житті й тому завжди плила за течією. Він говорив: "Забобони й всі ці життєві гидоти й мерзенності потрібні, тому що вони із часом переробляються в що-небудь путнє, як гній у чорнозем". Так, удале порівняння, адже на цей процес потрібні роки, але Рагина це не бентежило. Однаково пройдуть дні, тижні, місяці, роки, а кінець неминучий. "Яка би чудова зоря не висвітлювала ваше життя, все-таки зрештою вас заколотять у труну й кинуть у яму". Що ж, дуже зручна філософія для слабких людей. Так, він правий: всі ми будемо там, - але й життя тут нам теж не просто так дається!

Андрій Ефимич надзвичайно любить розум і чесність, але, щоб улаштувати біля себе життя розумну й чесну, у нього не вистачає характеру й віри у своє право. Він не вміє наказувати, забороняти й наполягати... Він слабкий і незначний. Але мало того, що він не може змінити своє життя, воно ще й псує життя навколишніх. А якщо сказати точніше, те не займається тим справою, який від нього чекають, - лікуванням людей. "Та й до чого заважати людям умирати, якщо смерть є нормальний і законний кінець кожного? Що з того, якщо який-небудь торгаш або чиновник проживе зайвих п'ять, десять років?" Коли знову й знову читаєш ці рядки, обурюєшся й обурюєшся. Так як він може так говорити? Як він сміє??? Він просто не має права так ставитися до своєї професії. Якби на землі було ледве більше таких людей, як Рагин, ніхто б не знав, що таке прогрес, усе б жили в барлогах, мерли, як мухи, та і його єдиної розваги - читання книг - не існувало б зовсім, тому як комусь було б їх писатися

Але навряд чи читання книг можна назвати розвагою, тому що цим заняттям він просто заповнював свій вільний час. Та й, по суті, увесь час було в нього вільним, оскільки роботу в лікарні він уже не сприймав всерйоз, його бачили там усе рідше й рідше.

"Він кидає оком на своє минуле й сьогодення. Минуле огидно, краще не згадувати про нього, а в сьогоденні те ж, що й у минулому". Дивно, але це не влаштовувало Рагина, але не настільки, щоб щось змінити у своєму житті. А вона "проходила так". Не йшла, не бігла, а проходила як би повз нього, потихеньку вислизаючи назовсім. Будь-який день його життя був схожий на всі попередні й нічим не відрізнявся від наступних. Щодня те саме: він приймав хворих, читав, обідав, думав, розмовляв з Михайлом Аверьяничем і знову читав. Читання займало в його житті досить багато місця, у книзі він знаходив співрозмовника, віддавався міркуванням за читанням улюблених книг. Але в один з весняних вечорів він відкрив для себе нове, але досить цікаве заняття - бесіду з розумною людиною, і його не хвилювало, що це був божевільний. Їхні довгі бесіди були цікаві Рагину, але він був непохитний. Його думка, здавалося, ніхто не міг змінити. Він уважав, що "раз існують в'язниці й божевільні будинки, те повинен же хто-небудь сидіти в них".

Але через деякий час, коли обставини зложилися не на його користь, Рагин раптом зрозумів, що був неправий. Коли він виявився сам у палаті № 6, але вже не як лікар, а як хворий, божевільна людина, що перебуває на лікуванні, а точніше сказати - у висновку, він запевняв себе, що "згодом все згниє й звернеться в глину", але розпач раптом опанував ім. Йому було страшно, напевно, перший раз у житті. Він хотів туди, звідки можна з легкою посмішкою поглядати на лікарняні ґрати, не боячись, що коли-небудь будеш дивитися на них з іншої, внутрішньої сторони; він хотів волі, життя: "Був я байдужий, бадьоро й здраво міркував, а коштувало тільки життя грубо доторкнутися до мене, як я впав духом", - говорив Рагин. От тільки зараз він усвідомив весь жах своєї слабості: "У голові його, серед хаосу, ясно мигнула страшна, нестерпна думка, що таку ж точно біль повинні були випробовувати роками, день у день ці люди... Як могло трапитися, що в продовження більше чим двадцяти років він не знав і не хотів знати цього?"

Він тільки зараз зрозумів, що його все життя було даремно, він, виходить, жив заради цього моменту, щоб все-таки зрозуміти, що він Людина! Все життя пронеслося в нього перед очами, вся його марне життя, і він злякався...

Так навіщо ж жити, якщо тільки перед смертним одром людин здатний зрозуміти, що не зміг гідно прожити своє життя

Багато з людей бояться смерті фізичної. Але не тільки про таку смерть говорить Чехов: побачив він і іншу, бути може, ще більш болісну, повільну смерть - побачив тисячі заживо похованих у болоті вульгарного й дрібного повсякденного життя

_{»crosslinked«}