Письменники Франції. М. Рабинович. Жермена Де Сталь (1766-1817)

Письменники Франції
М. Рабинович. Жермена Де Сталь (1766-1817)

Г. Рабинович.
ЖЕРМЕНА ДЕ СТАЛЬ (1766-1817)

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - тисячами парижан, що штурмували Бастилію 14 липня 1789 року. Французи, що пережили «велику революцію», стали громадянами нового сторіччя, ще не зовсім переставши бути підданими старого. Це подвійне громадянство наклало своєрідний відбиток на багатьох людей тої епохи.

У вигляді Жермени де Сталь воно, бути може, дає себе почувати особливо ясно. Освіта й просвітителі ввійшли в її життя, коли вона була ще дитиною.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - який відвідували такі знаменитості, як Дідро, Даламбер, Бюффон, Мармонтель, Бернарден де Сен- Пьер. В одинадцять років вона з недитячою серйозністю прислухалася до бесід цих людей і відповідала на їхні жартівливі питання; у п'ятнадцять читала «Дух законів» Монтеск'є й широко відомий «Фінансовий звіт» свого батька, висловлюючи про їх цілком зрілі судження.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - «Листа про добутки й про характер Жана Жака Руссо» (1788). Цей вибір дуже показовий: на відміну від інших вождів Освіти, Руссо рішуче волів розуму почуття; по його стопах підуть усе романтики й однієї з перших - Жермена Неккер.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - близькості з коханою людиною. Ці мрії не збулися: двадцяти років Жермену видали заміж за шведського посланника в Парижу барона де Сталя, що був старше її на сімнадцять років. Продиктований розрахунками, а не любов'ю, шлюб виявився вкрай невдалим; декількома роками пізніше мадам де Сталь розійшлася із чоловіком, встигши на той час прославити його ім'я.

Захоплене преклоніння перед почуттям і його геніальним апологетом Руссо не перешкодило, однак, мадам де Сталь успадкувати чисто вольтерівську пристрасть до аналізу й міркування; через нескольколет після листів про Руссо вона опублікувала - уже в еміграції в 1796 році - трактат «Про вплив страстей на щастя окремих людей і народів», у якому докладно описувала й аналізувала всілякі людські страсті - від спраги слави до любові. Але головне, у чому мадам де Сталь була (і до кінця свого життя залишилася) вірною дочкою століття Освіти, - це її незламна віра в прогрес, у торжество розуму, добра й справедливості над неуцтвом, злом і насильством.

Цієї віри не могли похитнути ні трагічні суспільні потрясіння, на багато років, що закрили перед нею дорогу на батьківщину (досить сказати, що Наполеон уважав її своїм особистим ворогом), ні прикрості, невдачі й численні розчарування, що осягли мадам де Сталь у сімейному житті. Широко й тонко утворена, що блискуче володіла настільки популярним в XVIII столітті мистецтвом бесіди й спора, що володіла гострим вигадливим, хоча нерідко схильним розкидатися розумом, Жермена де Сталь напередодні революції дуже швидко стає однієї із центральних фігур культурного життя свого часу, а її салон - одним зі славнозвісних у Парижу.

Перші кроки революції викликали її замилування, тим більше що повернули - правда, ненадовго - міністерське крісло її гаряче улюбленому батькові. Терор злякав її; вона відправилася в еміграцію, звідки вернулася після падіння якобінської диктатури. Директорія, а потім Наполеон знову відправили її у вигнання, де вона залишалася майже до кінця життя. Більшу частину цього часу вона провела у Швейцарії, у замку свого батька - Пазурі, де неї відвідували багато видатних діячів культури того років, у їхньому числі брати Шлегель, Сисмонди, Бенжамен Констан; в останні роки життя вона багато подорожувала.

З Бенжаменом Констаном мадам де Сталь близько зійшлася; їхній роман, що тривав кілька років, приніс письменниці чимало горя. Автор «Адольфа» був людиною егоїстичним і самозакоханим; у близькості зі знаменитою жінкою він шукав насамперед задоволення свого честолюбства. Ці відносини закінчилися хворобливим розривом, що мадам де Сталь, що щиро любила Констана, переживала дуже важко.

Як письменниця Жермена де Сталь виявляє ще одну характернейшую чортові, що ріднить її з XVIII століттям: мораліст і мислитель нерідко беруть у ній верх над художником, і вона часом віддає перевагу ідеям в «чистому» виді ідеям, втіленим в образи. Обоє її роману - «Дельфіна» (1802) і «Коринна, або Італія» (1807) - можуть служити зразком роману ідей або публіцистичного роману.

Вони оповідають про трагічну долю жінки, осмелившейся піднятися иад забобонами й виродливою мораллю станового суспільства. У першому з них героїня - молода вдова Дельфіна д'альбемар - хоче влаштувати своє життя, незважаючи на суспільну думку; суспільство мстить їй ненавистю й наклепом; вона втрачає улюбленого, що не вміє й не хоче стати вище думки світських обивателів. Своїм романом мадам де Сталь затверджувала право жінки на любов по вільному виборі, не зв'язаному суспільними забобонами; крім того, вона голосно й дуже сміло протестувала проти нерозривності й мнимої «святості» церковного шлюбу. Відомо, що Наполеон уважав цей роман «аморальним».

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - враження письменниці від її поїздки в Італію. Чимало прекрасних сторінок вона присвятила опису природи й пам'ятників мистецтва цієї країни.

Чудові якості мадам де Сталь як мислителя з великою силою виступають у її теоретичних трактатах, що становлять найважливішу частину літературної спадщини письменниці.

Джерело: Література Західної Європи 17 століття - цю розумну й значно випередила свій час книгу. Головна думка трактату - це думка про розвиток літератури як наслідку політичного й культурного прогресу суспільства й про роль самої літератури в цьому прогресі.

«Я поставила перед собою ціль,- пише мадам де Сталь,- розглянути, яке вплив релігії, вдач і законів на літературу і яке вплив літератури на релігію, вдачі й закони... Мені здається, що моральні й політичні причини, що змінюють дух літератури, вивчені недостатньо... Розглядаючи досить показові розходження, які можна виявити між творами італійців, англійців, німців і французів, я сподівалася довести, що політичні й релігійні встановлення найсильнішим чином сприяли появі цих постійних відмінностей».

Таке розуміння літератури (і ширше - мистецтва в цілому) перекидало головну догму классицистов - догму про абсолютний ідеал прекрасного, незмінному за всіх часів і обов'язковому для всіх народів. Проголошуючи ідею розвитку, ідею історичної й національної своєрідності літератури й мистецтва, мадам де Сталь, вірна дочка вісімнадцятого століття, широко відкривала двері дев'ятнадцятому, передвіщала «Расина й Шекспіра» Стендаля й передмова до «Кромвелю» Гюго, коротше кажучи, починала еру романтизму.

В 1810 році в Парижу був надрукований ще один великий трактат мадам де Сталь - «Про Німеччину»; це видання було знищено за наказом наполеонівського міністра поліції, якому книга здалася «недостатньо французької», імовірно, з- за тих похвал, які там утримувалися на адресу німецької культури; трактат побачили світло у Франції лише після падіння Наполеона. Матеріалом для трактату послужили спостереження, зроблені письменницею під час подорожі по Німеччині, особисті зустрічі з багатьма видатними німецькими письменниками й філософами - серед них були Ґете й Шиллер. Не буде перебільшенням сказати, що ця книга відкрила французам німецьку літературу й філософію, раніше майже їм не відомі.

У трактаті втримується цікаве визначення романтизму, що ставить цей плин у зв'язок з розвитком суспільства: «Нерідке слово «класичний» уважають синонімом «доконаного». Я користуюся ним тут в іншому значенні, розглядаючи класичну поезію як мистецтво древніх, а романтичну поезію як мистецтво, до відомого ступеня висхідне до лицарських традицій. Це розходження зв'язане також із двома ерами в історії миру: ерою, що передувала встановленню християнства, і тої, котра пішла за цією подією».

Вірна подібному до принципу, мадам де Сталь шукала пояснення особливостей німецької літератури, що вважала по перевазі романтичної, у житті німецького суспільства того років. Правда, вона сильно ідеалізувала це суспільство, за що її згодом справедливо критикував Генріх Гейне, що писав в «Романтичній школі»: «Там, де мадам де Сталь залишається собою, де із властивої їй широтою почуттів вона висловлюється безпосередньо у всьому зльоті свого серця, в усій красі свого розумового феєрверка й блискаючої примхливості,- там її книга чудова й корисна. Але коли вона починає піддаватися чужим нашептиваниям, коли вона славить школу, істоту якої їй зовсім чужо й незрозуміло... тоді книга її стає жалюгідної й несмачною. До цього приєднується ще те, що вона упереджена не тільки несвідомо, але й свідомо, що похвали на честь розумового життя й ідеалізму Німеччини мають, по суті, метою зачепити тодішній реалізм французів, матеріальна пишнота імператорської епохи».

Але історична роль трактату безсумнівна; зближаючи дві національні культури, він сприяв зближенню обох народів. Про це із глибоким співчуттям говорив, оцінюючи трактат, Ґете: «Книга мадам де Сталь була тараном, що пробив широкий пролом у китайській стіні зі старих забобонів, що піднімалася між Францією й нами. Завдяки цій книзі пробудився інтерес до нас як по ту сторону Рейну, так і по ту сторону Ла- Манша».