Поетична спадщина Фраермана

Рувим Ісайович не був песимістом, але часом піддавався песимістичному настрою й тоді любив перечитувати «Досить» Тургенєва. Але він ніколи не розділяв погляду про безсилля особистості й любив думку Потебні про те, що відвернена творча думка - грандіозний прояв сили людини. До творчості розуму й світла - може бути, так варто визначити ідею, що Рувим Ісайович уважав головної в літературній роботі письменника. Коли він сідав за стіл писати, ця ідея була для нього заспокоєнням, про яке поет сказав: «Тоді упокорюється душі моєї тривога». Все життя він поклонявся мистецтву, любив поезію, літературу й з жалем ставився до тих, хто в мистецтві бачив засіб для особистого успіху й благополуччя. Мистецтво й благополуччя різні, уважав Рувим Ісайович, як лід і пломінь Пристрасть до поезії прокинулася в Рувима Ісайовича з дитячого років; його батько - прекрасний знавець лісу - брав сина із собою на підмогу й пояснював йому характер кожного дерева, як воно живе, що любить, чим хворіє й чим йому можна допомогти. Батько зупинявся перед кустиком таволги й звертав увагу сина на чарівний рожевий колір рослини.

Показував матір-і-мачуху - у неї одна сторона шорстка, а інша ласкава, ніжна. От кінський щавель і листи величезного лопуха - народ лікував їм хворі суглоби. А от і чистотіл, його жовтим соком ластівки зціляють хворі вічка своїх пташенят. Подорожник, виявляється, зупиняє кров, а ромашка корисна для шлунка й при хворобах горла Батько слухав пісеньку вівсянки й пояснював, як відрізнити її трель від солов'я або малинівки.

Говорив, які бувають зорі й що означає їхній колір: яскраво-червоний, палаючий, або золотаво-рожевий, котрий передвіщає погожий денек. Розрізняв роси - злі від ласкав і м'яких, які воложили землю й підсилювали трав'яні заходи. Розповідав про дерева - які з них ідуть на будівництво або на дрова Верталися з лісу пізно. У небі у хвості Великої Ведмедиці давно вже блискала Північна зірка.

Ночували в знайомих селян. І довго ще батько тлумачив з мужиками про важку частку селянина, якому доводиться віддавати за борги клаптик своєї землі й найматися до пана працювати на його фольварках. Чи не цієї ночі в лугах і полях і ранні світанки розбудили в Рувима Ісайовича любов до палаючих заходів, ласкавим ранковим зорям, до сіреньких мрячних днів, навчили знаходити принадність у грі фарб світла, у шумі вітру й трави під « туманом, щорідіє,» і чекати пори «чарівних бунинских хмар». Звідси, може бути, і народилася в Рувима Ісайовича любов до російського слова, богатому у своєму звучанні, ритмі й мелодії. Важкі умови роботи російського й білоруського селянства, побуту й життя євреїв і інших представників неросійської національності в царській Росії рано посіяли в душі думки про нерівність людей - бедних і богатих, російських і неросійських. Особливо ця свідомість нерівності з'явилося в роки, коли Рувим Ісайович партизанив на Далекому Сході й близько познайомився з важким життям так званих у ті часи «інородців» - гіляків, тунгусів, якутів, орочей, гольдов, гноблених царським урядом На Далекому Сході в цей час ішла боротьба за звільнення краю від різних білогвардійських банд. Рувим Ісайович уперше задумався про сенс життя, про необхідність не відокремлювати своє життя від життя трудового народу і його боротьби за звільнення від усякого гніта.

Як часто він згадував неозорі простори Далекого Сходу, які назавжди зачарували його душу й уяву. Хотілося глибше довідатися цей край необмежених просторів і можливостей, край, на який заздрився молодий японський імперіалізм. Юнак став розуміти, життя - справа важке, серйозне й прожити її гідно, з користю не тільки для себе, а головне для Батьківщини - велике щастя. Знайомство з тяжкими умовами життя народів Півночі, утиску царського уряду викликали в душі Фраермана велике співчуття й бажання довідатися ближче життя, звичаї й душу інородців Громадянська війна на Далекому Сході розширювалася й загострювалася. В Уссурійськом краї засів отаман Семенов, на півдні — барон Унгорн, зі сходу загрожували Японія й Калмиків, на заході — Колчак. Добравшись до Никольска-Уссурійського, Рувим Ісайович відразу відправився в залізничне депо й пред'явив свою путівку. Він був прийнятий підсобним кочегара і їздив у рейс Никольск-Уссурійський - Хабаровськ.

Але один раз доїхавши до Хабаровська, вони вже не могли повернутися у своє депо: Никольск був зайнятий Семеновим. Осінь наближалася. Ішов останній пароплав долілиць по Амуру. На кормі розташувалися вантажники, і Рувим Ісайович приєднався до них. Нагору по Амуру пароплави вже не ходили. Ніколаєвськ був обложений японцями, там організувалися партизанські загони, правий берег Амуру біля міста тримали амурські партизани. До них-те й приєднався Фраермац біля селища на мисі Керби.

Там він незабаром одержав роботу в газеті «Червоний клич». Зиму він прожив важко. Працював і нівелювальником, і вчителем, і бухгалтером, поки не зв'язався зі штабом партизанів, які зміцнилися на мисі Керби, на правій стороні близько від устя Амуру.

Так підійшов 1920 рік. Доля Рувима Ісайовича круто змінилася 5 травня 1920 року штабом партизан він був призначений комісаром партизанського загону, що повинен був негайно виступити в похід, установити в тунгусских стійбищах Радянську владу й зробити вибори в Ради. Похід тривав до кінця грудня. Довелося перевалити через Яблоновий хребет у найбільш низькому місці. Майже всі олені від голоду впали, партизани й самі нерідко харчувалися мохами.

Вони були вже близькі до загибелі, але до них прийшла допомога з Якутська. Зустрічав їхній голова Якутського обкому Амосов. У Якутську Рувим Ісайович був призначений редактором газети «Ленский комунар». Навесні 1921 року його обрали делегатом на Перший сибірський з'їзд працівників печатки, що проходив у Зеландско-Ніколаєвську. По приїзду туди Рувим Ісайович з'явився в редакцію газети «Радянська Сибір» і там зустрівся з Емельяпом Ярославським, котрий запропонував йому залишитися після з'їзду в редакції в посаді секретаря.

Ярославський був представником Сиббюро ЦК РКП (б) і редактором газети «Радянська Сибір». Він з інтересом розпитував Фраермана про Якутськ, де колись відбував при цараті посилання, учив молодого співробітника бути теперішнім радянським журналістом. Він же направляв перші кроки Рувима Ісайовича в літературі й радив написати нарис про тривалий і небезпечний похід партизанів з берегів Амуру до джерел Лени.

Ярославський надрукував і перший вірш Фраермана «Білорусія». Навколо газети зібралася група молодих письменників. Ярославський був зачинателем журналу «Сибірські вогні». Залучив для участі в ньому молодих літераторів, що вже мають досвід, Серед них були Зазублин, що став пізніше редактором «Сибірських вогнів», Ганна Караваєва, Лідія Сейфуллина, Іван Ерошин, поет-правдист Вс. Іванов, Пермитин, Вивиан Итин, поет Мартинов (Омськ), Исаак Гольдберг (Іркутськ). Робота в «Радянському Сибірі» під керівництвом Ярославського принесла Рувимові Ісайовичу величезну користь, і він згадував ці місяці, проведені в Новосибірську, із вдячністю.

А в грудні 1921 року Ярославський і Фраерман були делеговані в Москву на Перший всеросійський з'їзд працівників печатки. Там Ярославський познайомив Рувима Ісайовича з директором РОСТУ Я. Г. Долецким, що і запросив Фраермана перейти до нього на роботу. Працюючи в РОСТУ, Рувим Ісайович не кидав своїх перших літературних досвідів. Робив начерки спогадів про події в Ніколаєвську-на^-Амурі й битвах з японцями, які намагалися захопити цей великий край. Але найсильніше виснаження організму стало позначатися.

Долецкий порадив йому поїхати представником РОСТУ в Батумі, де треба було організувати відділення РОСТУ. Навесні 1922 року Рувим Ісайович виїхав Вбатуми.

Там він зустрівся з К. Г. Паустовским. Як представник РОСТУ, Фраерман часто бував у Батумському порту.

А там у бор-динггаузе в малюсінькій кімнатці жив К. Г. Паустовский, він у ті роки редагував маленьку газетку «Маяк» - орган профспілки моряків. Фраерман і Паустовский незабаром подружилися: обоє любили поезію, рибний лов, пробували писати вірші. У комнатке перебувала вся редакція «Маяка».

Закінчивши номер, вели «бесіду солодку друзів», а у вікна їм світил скромний батумський маяк. Паустовский і Фраерман мріяли, як добре було б стати доглядачем маяка, насолоджуватися шумом хвиль і прислухатися - чи не дзвонить сигнальний дзвін, чи не кличе на допомогу корабель. У сотий раз вони перечитували оповідання Доде «Сангинерский маяк». Нічні бесіди з Паустовским, читання Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Блоку, Буніна, Плутарха зміцнили в Рувимі Ісайовичі прагнення до прекрасного, до більше глибокого розуміння й життя, і поезії, і мистецтва. Щось безпосереднє, дитяче жило в душі Фраермана.

«Ви диккенсовский дивак»,- бувало, ласкаво проказував йому Е. В. Тарле.

« чиНе ця щиросердність і безпосередність залучала до Рувима Ісайовичу самих різних людей, від дивака поета, старого правдиста Вані Ерошина, до увінчаного лаврами знаменитого академіка Е. В. Тарле»,- відзначав у своїх воспоминниях Паустовский.

Фадєєв писав Фраерману в 1935 році з Далечінь-Пего Сходу: «Вибач, що я обтяжую тебе всякими дорученнями. Але повір, що тільки до тебе я можу звернутися зі своїми прикростями й проханнями, тому що знаю: ти ніколи цим не докориш мене, а зробиш все тихо й із чистим серцем».

_{»crosslinked«}