Порівняльна характеристика головних героїв роману И. Гончарова «Звичайна історія» Звичайна історія Гончарів И. А

Порівняльна характеристика головних героїв роману И. Гончарова «Звичайна історія»
У романі Івана Олександровича Гончарова "Звичайна історія" показано своєрідне протистояння двох героїв, що коштують на одному соціальному щаблі, більш того, вони родичі. Цікаво спостерігати, як Петро Иванич прохолоджує романтизм і прекраснодушність племінника. Здається, автор повністю на стороні розсудливого Адуева-Старшого, чому ж наприкінці роману герої помінялися місцями? Що це: плутанина думок автора або вдалий художній прийом?

Юний Олександр є в Петербург прямо з теплих материнських обіймів, повний романтичних мріянь і помислів вступити в рішучий бій з усім бездушним, розважливим, мерзенним. "Мене тягло якесь нескориме прагнення, спрага шляхетної діяльності", - викликує він. Цей "жовтороте пташеня-ідеаліст" викликав на бій не кого-небудь, а увесь світ зла. Тонка іронія Гончарова, з якої на початку роману описується юний герой - його від'їзд із будинку, клятви у вічній любові Сонечке й другові Поспєлову, перші боязкі кроки в Петербурзі, - саме цей глузливий погляд автора робить Адуева-Молодшого милим нашому серцю, але вже заздалегідь визначає результат "боротьби" племінника й дядьки. До щирих героїв, здатним на великі подвиги, письменники не ставляться з іронією. От Адуев-Старший - власник порцелянового заводу, чиновник особливих доручень, людина тверезого розуму й практичного змісту, тридцатидевятилетний процвітаючий пан. Гончарів наділяє його гумором і навіть сарказмом, сам же ставиться до нього серйозно. Це змушує думати, що він щирий герой роману, якого автор бере за "зразок для наслідування".

Два цих характери були ярчайшими типами свого часу. Родоначальником першого, як я гадаю, з'явився Володимир Ленский, другого - Євгеній Онєгін, хоча й у сильно перетвореному виді. Гончарову дуже хочеться взяти собі в зразок Петра Иванича - людини "живої справи", і не тільки собі, але й запропонувати увазі читача саме як зразок. З яким блиском у романі написані діалоги дядюшки й племінника: спокійно, упевнено, безапеляційно розбиває Петро Иванич гарячого, але не збройного логікою Олександра! І кожна критична фраза дядька вбивча й непереборна тому, що говорить він правду, важку, образливу й нещадну, але правду. От він висміює "речовинні знаки нематеріальних відносин" - колечко й локон, подаровані Сонечкой при прощанні виїжджаючий у столицю Сашеньке. "І це ти віз за тисячу п'ятсот верст?.. Краще б привіз ще мішок сушеної малини", - ремствує дядько й шпурляє у вікно безцінні для племінника "символи вічної любові". Олександр упевнений, що не забуде улюблену ніколи. Але прав виявляється дядько. Пройшло зовсім небагато часу, і Адуев-Молодший закохався в Наденьку Любецкую з усім запалом молодого романтичного серця, беззвітно, бездумно! І Сонечка забута, навіть ім'я її не вимовляє Олександр. Любов до Наденьке поглинає його цілком. Дядько повторює про роботу, але як можна про неї думати, коли Олександр всі дні проводить за містом у Любецких. Ах, дядько, у нього на розумі одна справа! Як у нього мова повертається вчити племінника, що Наденька, це божество й досконалість, може його "надути". "Вона обдурить! Цей ангел, ця уособлена щирість..." Але правда: Наденька обдурила. Вона закохалася в графа, і Олександр одержав відставку

Адуев-Молодший терпить крах рішуче у всім: у любові, у дружбі, у поривах до творчості, у роботі. Всі, рішуче всі, чому вчили його 7чителя й книги, усе виявилося дурницею й розлетілося під "залізною ходою" тверезого розуму й практичної справи. У самій напруженій сцені роману, коли Олександр, доведений до розпачу, запив, опустився, воля його подавлена, зник повністю інтерес до життя. Дядько парирує белькіт племінника: "Чого я жадав від тебе - не я все це видумав". "Хто ж?" - запитує його дружина. "Століття". От де відкрилося головне мотивування поводження Петра Иванича. Веління століття! " Подивися-Ка на нинішню молодь: що за молодці! Як все кипить умственною діяльністю, енергією, як спритно й легко розправляються вони з усім цією дурницею, що на вашій старій мові називається хвилюваннями, стражданнями... і чорт знає що ще!" - констатує дядюшка. От це кульмінаційна крапка роману! Цікаво говорить Адуев-Старший і про почуття, відповідаючи на репліку Олександра "вашим-вашій-по^-вашому, і почуттям треба керувати, як пором відкрити клапан або закрити...". "Так, цей клапан природа недарма дала людині - це розум", - парирує Адуев-Старший. Протягом усього роману читач стежить за цими двома способами проживання життя - почуттям і розумом

Порию здається, що Гончарів у самій категоричній формі радить жити тільки розумом. У фігурі Адуева-Старшого Іван Олександрович почував нової людини й покладав на нього певні надії. Хто ж такий Петро Иванич Адуев, цей "зразок для наслідування", людина тверезого розуму? Він людина нового укладу - капіталіст, що ставить у главу кута справа й розрахунок. Він постійно вимовляє це слово: розрахунок у справі, у дружбі, у любові. З почуттям безперечної переваги, з висоти свого віку й досвіду, знання життя, розтрощує дядько наївну й чисту душу племінника, його віру "у досконалість миру". Адуев-Молодший опускається до самого жалюгідного стану й доходить до спроби самогубства. Гончарів не щадить свого юного героя - розвінчує повністю. Віриш письменникові: саме так і буває зі зневіреними в житті людьми. Олександр волає про допомогу, і дядько радить: "Що робити? Так... їхати в село". І, проклинаючи місто, де він поховав кращі почуття й мрії, Олександр вертається додому. Дядько здобув повну перемогу. Але дарма Олександр їде в село, сподіваючись на відродження, воно неможливо, тепер можна чекати тільки перетворення. І воно відбувається: Олександр раптом розуміє, що нічим не гірше дядюшки й вертається в Петербург робити "фортуну й кар'єру". Що ж відбулося з молодшим Адуевим? Наївний, чистий провінціал-ідеаліст стає циніком, але такий логічний кінець людини, що входить у життя з надуманими поданнями оней.

А які ж плоди перемоги Адуева-Старшого, улюбленого, здавалося б, героя автора? Людина реального погляду на речі спочатку духовно вбила свого племінника, що по-своєму був навіть милий його серцю, і ледве не довів до сухоти кохану дружину Лизавету. Наприкінці роману він збирається продати завод і мріє про одному - виїхати в Італію, де, може, йому вдасться продовжити життя своїй дружині. Дядько й племінник нібито помінялися ролями. Дядько, що доводить нам переваги тверезого розуму, тепер на власному положенні усвідомив, що цього недостатньо, що треба раніше ближнього - дружину власну - по-людськи, искренно любити

Письменник не бачив у свій час виходу із цієї драматичної ситуацій: можливість сполучити велику справу з істинно людською сутністю. Мир підприємництва твердий. Прочитавши роман, дивуєшся провидінню автора, його добуток актуально й зараз. Навряд чи ця проблема зважиться легко й однозначно надалі. Життя, на жаль, тільки підтверджує це правило - "звичайна історія".