Приклад твору: Образ Росії в поезії М. Цветаевой

Поезія М. Цветаевой була монументальної, мужньої й трагічної. Як і у всіх великих поетів, Приклад твору Росії в її віршах є однієї з ведучих. Добутку М. Цветаевой відзначені глибоким почуттям батьківщини. Росія для неї - вираження духу бунтарства, непокори, свавілля. Московська Русь, її царі й цариці, її кремлівські святині, Неясний час, Лжедмитрий і Марина, вольниця Степана Разіна й, нарешті, неприкаяна, шинкарська, подзаборная, каторжна Росія - все це образи однієї народної стихії: Непотоптаний шлях, Непутящий вогонь, - Ох, Батьківщина - Русь, Непідкований кінь! Росія в М.

Цветаевой - багатоколірний і многозвучний мир. У центрі його - образ російської жінки «з гордим видом, із бродячою вдачею».

Ця героїня надягає різні личини. Вона й московська стрельчиха, і неприборкана бояриня Морозова, і найтихіша «бездомна черница», і ворожка-чернокнижница, а найчастіше - бідова обережна красуня, «шинкарська цариця». У ній - широта, розмах і молодецтво російського національного характеру: Цілувалася з жебраком, зі злодієм, з горбачем, З усією каторгою гуляла - дарма! Червоних губ своїх відмовою не тружу, Прокажений підійди - не відмовлю. Природно, що у віршах М. Цветаевой багато проникливих рядків присвячено російській природі.

В описі пейзажу завжди підкреслюється його руськість: Російського жита від мене уклін, Ниві, де баба заститься... З вогкості й шпал Росію відновлюю. З вогкості - і паль, З вогкості - і сірості. Російська природа для М. Цветаевой - джерело творчості.

У зв'язку з нею вона бачить початок своєї самобутності, несхожості на інші: Інші - з очами й з личком світлим, А я-те ночами розмовляю з вітром. Не з тим - италийским Зефіром младим, - З гарним, із широким, Російським, наскрізним! Через все життя поета проходить символ Росії - горобина, з нею вона зв'язує початок свого життя, про що свідчать рядки з раннього циклу «Вірші про Москву»: Красною кистю Горобина запалилася.

Падали листи. Я народилася... Мені й донині Хочеться гризти Жаркої горобини Гірку кисть. І в трагічному вірші «Туга за батьківщиною» написаному вужі в еміграції, де пронизливе почуття втрати рідної землі змушує поета розривати ту пуповину, що її із цією землею зв'язує, то цей розрив зупиняє саме бачення горобини: Всяк будинок мені далекий, всяк храм мені порожній, І все - дорівнює, і все єдино. Але якщо по дорозі - кущ Встає, особливо - горобина...

Росія у віршах М. Цветаевой - не тільки Приклад твору.

Вона - усередині цветаевских віршів. Стійка риса цветаевского стилю - інтонація російської народної пісні: Каби нас із тобою так доля звела - Ой, веселі пішли б на землі справи! Не один би нам поклонився град, Ох, мій родний, мій природний, мій безрідний брат! Від російської народної пісні - всі якості кращих цветаевских віршів: відкрита емоційність і бурхливий темперамент, повна воля поетичного подиху, крилата легкість вірша, плинність всіх стихових форм, уміння вивести з одного слова цілий ряд образів. Звідси ж і весь ландшафт цветаевской лірики: високе небо й широкий степ, вітер, зірки, багаття, солов'їний грім, скачка, погоня, ямщики, бубенци, «рокіт століть, тупіт підків». Вона звертається не тільки до пісні, але й до частівки, до писаного вірша, а також до жанру голосінь і змов. М.

Цветаева пише більші поеми-казки (« Цар-Дівиця», «Молодець»), в основі сюжету яких - казки зі збірника А. Афанасьєва. Звертання до російського фольклору в М. Цветаевой не здається стилізацією, підробкою. Це повне занурення у фольклорну стихію, прагнення передати склад народної душі.

Вірші М. Цветаевой відзначені кревним зв'язком з російською культурою. У її творчості багато проникливих слів присвячено російським поетам: А.

Блоку, А. Ахматовій, В.

Маяковському й іншим. Але першою й незмінною її любов'ю був А. Пушкін.

Саме з А. Пушкіним вона постійно звіряє своє почуття прекрасного, своє розуміння поезії. Отже, національний початок пронизує вся творчість М.

Цветаевой. «Батьківщина не є умовність території, а непохитність пам'яті й крові, - писала вона. - Не бути в Росії, забути Росію - може боятися лише той, хто Росію мислить поза собою. У кому вона усередині - той втратить її лише разом з життям». До вас усім - що мені, ні в чому не міри, що знала.

Чужі й свої?.' - Я звертаюся з вимогою віри И с проханням про любов. М. Цветаева Поезія Марини Іванівни Цветаевой яскравого, самобутнього й невгамовна, як і душу автора. Її добутку нагадують кораблі, що штурмують бурхливі води океану.

Цветаева ввірвалася в літературу шквалом тим, образів і пристрастей. Спочатку вона намагалася зрозуміти джерела власної геніальності, народження натхнення, звертаючись до своєю яркою й рвучкої натури. Красною кистю Горобина запалилася. Падали листи. Я народилася. Сперечалися сотні Дзвонів.

День був суботній: Іоанн Богослов. У навколишньому світі Марині Іванівні все интересно. Вона чує звуки й почуває заходи, точно й поэтично передає їх на сторінках своїх добутків.

Цветаеву цікавлять вічні питання, що хвилюють людство протягом століть: що є буття й смерть, джерела життя й творчості. Уже скільки їх упало в безодню, Разверстую вдалині! Настане день, коли і я зникну З поверхні землі. Застигне все, що співало й боролося, Сіяло й рвалося: И зелень очей моїх, і ніжний голос, И золото волось. Про свій прийдешній відхід автор говорить зовсім спокійно. Цветаева не кокетує, вона не боїться смерті, адже до цього так далеко!

Поки ж - мир, що відкрився, прекрасний і світлий, складний і цікавий. Від цього безумно хочеться жити, радуватися навколишньому багатоликому миру й виливати побачене у вірші, такі ж безмежні, як рідні простори Росії.

До вас усім - що мені, ні в чому не міри, що знала, Чужі й свої?! - Я звертаюся з вимогою віри И с проханням про любов. І день і ніч, і письмово й усно: За правду та й ні, За те, що мені так часто - занадто смутно И тільки двадцять років.

- Послухайте! - Ще мене любите За те, що я вмру. Любов у поезії Цветаевой завжди величезна, нехай не взаємна, але глибокою й сильною, страхаючою своєю невгамовністю й жаром. Два сонця холонуть - про Господи, пощади!

- v Одне - на небі, інше - у моїх грудях. Як ці сонця - чи прощу собі сама? - Як ці сонця зводили мене з розуму! І обоє холонуть - не боляче від їхніх променів!

І те охолоне першим, що гарячої. Почуття Марини Іванівни позамежні, на грані можливого, того захоплює дух від віршів, що відкривають серце поета й безмежність можливостей. Каби нас із тобою - так доля звела - Ох, веселі пішли б по землі справи! Не один би нам поклонився град, Ох, мій родний, мій природний, мій безрідний брат! Вірші Цветаевой нагадують бурхливі пасажі піаністів, що виливають у звуках свої емоції, фантазії й плани. Живучи з розмаху, Марина Іванівна Цветаева так і загинула, не примирившись із несправедливістю й жорстокістю навколишнього світу, але, на щастя, залишилися її вірші, що відкривають яскраву, бентежну й безстрашну душу поета. Не візьмеш мого рум'янцю - Сильного - як розливи рік!

Ти - мисливець, але я не дамся, Ти - погоня, але я есмь біг. Не візьмеш мою душу живу! Так, на повному скаку погонь Що Пригинається - і жилу кінь, Що Перекушує, Аравійський.