Ранок, що змінив життя (по оповіданню Л. Н. Толстого «Після балу») Після балу Толстої Л. Н

Ранок, що змінив життя (по оповіданню Л. Н.Толстого «Після балу»)
Читаючи оповідання Л. Н.Толстого «Після балу», ми стаємо свідками того, як події всього лише одного ранку здатні повністю змінити долю людини

Герой, від імені якого ведеться оповідання, - «всіма шановний Іван Васильович», у долі якого випадок зіграв вирішальну роль. У молодості він був «дуже веселий і жвавий малий, так ще й богатий», студент провінційного університету, що мріє надійти на військову службу. Кожний день, що проживається їм, був схожий на свято: навчання не забирало багато часу, і парубків з радістю віддавався забавам і розвагам. Головне задоволення його життя становили звані вечори й бали. Один з таких балів залишив глибокий слід у нього серце

До того вечора парубок готувався особливо ретельно, оскільки на ньому повинна була бути присутнім кохана дівчина - Варенька, «висока, стрункою, граціозною й велична» з ласкавою й завжди веселою посмішкою. Весь вечір Іван Васильович танцював з Варенькой і «без вина був п'яний любов'ю». Вальси й мазурки перемінялися кадрилями й польками, шампанське лилося рікою, прихильні посмішки й погляди Вареньки, її ніжний сміх кружляли голову. Івана Васильовича переповняло щастя. Особливо яскраве враження зробив на нього танець Вареньки з батьком - гарним ставним старим у чині полковника. Після вечері Іван Васильович знову танцював з Варенькой, і «щастя його росло й росло».

Але ранком відбулися події, які круто змінили його настрій, та й все його життя. Придя додому після балу, юнак зрозумів, що його почуття, що переповняють, не дадуть йому заснути, і вийшов прогулятися, несвідомо направляючись туди, де жила його улюблена. Але тут щасливі мрії Івана Васильовича розвіяла сцена страшного покарання випадного татарина, проведеного крізь лад солдатів, збройних ціпками. Командував цією дією батько Вареньки, той самий ставний полковник, ще недавно так що мило танцював з дочкою на балі. Одні солдати вели роздягненого по пояс людини, прив'язаного до рушниць, а інші солдати били його ціпками. Іван Васильович побачив мокру, червону, неприродну спину солдата, що просив помилувати його. А поруч із бідолахою Іван Васильович побачив полковника, що не тільки йшов радом, але й уважно спостерігав за виконанням покарання. Побачивши Івана Васильовича, полковник відвернувся, начебто не зустрічав його ніколи. Сувора реальність уразила юнака. Він не міг і не хотів повірити, що поруч зі святом існує біль, страждання, жорстокість, несправедливість. Герой зізнається, що «любов із цього дня піла на спад», тому що образ Вареньки постійно воскрешав у його пам'яті картину «полковника на площі», і йому ставало якось ніяково й неприємно, він став усе рідше й рідше з нею бачитися. Більше того, він відмовився від кар'єри військового, як планував раніше.

На все життя запам'ятав цю жахливу картину Іван Васильович. Іншими очами подивився він на оточуючих людей - і на себе теж. Не вміючи змінити або зупинити зло, юнак відмовився від своєї участі в ньому.