Росіяни ночі. Роман (1844; 2-я ред. — 1862, опубл. 1913), у скороченні
Список добутків у скороченні цього автора Князівна Мими. Повість (1834) Сильфіда (Із записок розсудливого человекаповесть (1836) Князівна Зизи. Повість (1836, опубл. 1839) Російські ночі. Роман (1844; 2-я ред. - 1862, опубл. 1913) Ніч перша.
Ніч друга Було вже четверта година ранку, коли в кімнату Фауста ввалилася юрба молодих приятелів - не те філософів, не те марнотратників життя. Їм здавалося, що Фауст знає все. Не зрячи він дивував всіх своїми манерами й зневажав світськими пристойностями й забобонами. Фауст зустрів друзів як звичайно неголеним, у кріслі, із чорною кішкою в руках. Однак міркувати про зміст життя й призначення людини в такий час він відмовився.
Довелося продовжити бесіду в наступну північ. Фауст згадав притчу про сліпого, глухого й німого жебрака, що втратив золотий. Марне проискав його, жебрак повернувся додому й ліг на своє кам'яне ложе. І отут монета раптом вислизнула через пазуху й скотилася за камені.
Так і ми часом, продовжував Фауст, схожі на цього сліпого, тому що не тільки не розуміємо мир, але навіть і один одного, не відрізняємо правду від неправди, генія художника від безумця Ніч третя Мир повний диваків, кожний з яких здатний розповісти дивну історію. У жаркий день у Неаполе парубків у крамниці антиквара зустрів незнайомця в напудреній перуці, у старому каптані, що розглядав архітектурної гравюри. Щоб познайомитися з ним, порадив йому глянути на проекти архітектора Пиранези: циклопічні палаци, печери, перетворені в замки, нескінченні зводи, темниць... Побачивши книгу, старий з жахом відскочив: «Закрийте, закрийте цю прокляту книгу! » Це й був архітектор Пиранези.
Він створив грандіозні проекти, але не зміг втілити їх і видав лише свої креслення. Але кожний тім, кожний малюнок мучив і вимагав втілити його в будинки, не дозволяючи душі художника знайти спокій. Пиранези просить у парубка десять мільйонів червінців, щоб з'єднати аркою Етну з Везувієм. Жалуючи безумця, він подав йому червінець. Пиранези зітхнув і вирішив прикласти його до суми, зібраної для покупки Монблану... Ніч четверта Один раз мені з'явилася примара одного знайомого - поважного чиновника, що не робила ні добра, ні зла.
Зате він дослужився до статського радника. Коли він умер, його холодно відспівали, холодно поховали й розійшлися. Але я продовжував, думати про покійного, і його примара стала переді мною, зі слізьми дорікаючи в байдужості й презирстві.
Немов китайські тіні на стіні, виникли переді мною різні епізоди його життя. От він хлопчик, у будинку батька свого. Але виховує його не батько, а челядь, вона вчить неуцтву, розпусті, жорстокості. От хлопчик затягнутий у мундир, і тепер світло вбиває й розбещує його душу. Гарний товариш повинен пити й грати в карти. Гарний чоловік повинен робити кар'єру.
Чим більше чини, тим сильніше нудьга й образа - на себе, на людей, на життя Нудьга й образа привели хворобу, хворобу потягнула за собою смерть... І от ця страшна особа тут.
Вона закриває мені ока - але відкриває очі духовні, щоб умираючий прозрів наготу свого життя... У місті влаштовують бал. Всім дійством керує капельмейстер. Він начебто зібрав усе, що є дивного у творах славних музикантів.
Звучить могильний голос валторн, регіт литавр, що сміються над твоїми надіями. От Дон-Жуан насміхається над донною Ганною. От обманутий Отелло берет на себе роль судді й ката. Всі катування й роздирання зливалися в одну гаму, темною хмарою висячу над оркестром... З нього капали на паркет криваві краплі й сльози. Атласні черевички красунь легко сковзали по підлозі, що танцюють підкорило якесь божевілля. Свічі горять нерівно, коливаються тіні в ядушливому тумані...
Здається, танцюють не люди, а кістяки. Ранком, зачувши благовіст, я зайшов у храм. Священик говорив про любов, молився про братнє єднання людства...
Я кинувся розбудити серця безумців, що веселяться, але екіпажі вже минули церква Багатолюдне місто поступово порожніло, осіння бура загнала всіх під дахи. Місто - живе, важко дихаюче й ще що важче міркує чудовиська. Одне небо було чисто, грізно, нерухомо, але нічий погляд не піднявся до нього. От з мосту скотилася карета, у якій сиділа молода жінка зі своїм супутником. Перед яскраво освітленим будинком зупинилася.
Протяжливий спів оголосив вулицю. Трохи факельників супроводжували труну, що повільно несли через вулицю. Дивна зустріч! Красуня виглянула у віконце.
У цей момент вітер відігнув і підняв край покриву. Мрець посміхнувся недоброю глузуванням. Красуня ойкнула - колись цей парубок любив її й вона відповідала йому щиросердечним трепетом і розуміла кожний рух душі його... Але загальна думка поставила між ними непреоборимую перешкоду, і дівчина скорилася світла. Ледь живаючи, через силу піднімається вона по мармуровим сходам, танцює. Але ця безглузда фальшива музика балу ранить її, озивається в її серце благанням загиблого юнака, благанням, що вона холодно відкинула.
Але от шум, лементи у входу: «Вода, вода!» Вода вже підточила стіни, проломила віконця й заюшила в зал... Щось величезне, чорне з'явилося в проламі... Це чорна труна, символ неминучості...
Відкрита труна мчиться по воді, за ним хвилі тягнуть красуню... Мрець піднімає голову, вона стосується голів красуні й регоче, не відкриваючи вуст: «Здраствуй, Ліза!
Розсудлива Ліза! » Насилу Ліза опам'яталася від непритомності. Чоловік гнівається, що вона зіпсувала бал і всіх перелякала.
Він ніяк не міг простити, що через жіноче кокетство втратився великого виграшу И от наступили часи й строки. Жителі міст бігли в поля, щоб прокормити себе. Поля ставали селами, села - містами. Зникли ремесла, мистецтва й релігія. Люди відчули себе ворогами. Самогубці віднесені були до героїв. Закони забороняли шлюби.
Люди вбивали один одного, і ніхто не захищав що вбиваються. Усюди з'являлися пророки розпачу, що вселяли ненависть знедоленої любові, заціпеніння загибелі. За ними прийшов Месія розпачу. Хладен був погляд його, голосний голос, що призвав людей разом випробувати екстаз смерті... І коли з руїн раптом з'явилася юна пара, просячи відстрочити загибель людства, їй відповідав регіт. Це був умовний знак - Земля вибухнула.
Уперше вічне життя покаялося... Ніч п'ята Кілька розумів спробували побудувати нове суспільство. Послідовники Бентама знайшли пустельний острів і створили там спочатку місто, потім целую країну - Бентамию, щоб втілити в життя принцип суспільної користі. Вони вважали, що користь і моральність - те саме.
Працювали все. Хлопчик у дванадцять років уже відкладав гроші, збираючи капітал. Дівчина читала трактат про прядильну фабрику. І всі були щасливі, поки населення не збільшилося. Тоді не стало вистачати землі.
У цей час на сусідніх островах теж виникли поселення. Бентамци розорили сусідів і захопили їхні землі. Але виникла суперечка прикордонних міст і внутрішніх: перші хотіли торгувати, другі воювати. Ніхто не вмів примирити свою вигоду з вигодою сусіда.
Суперечки перейшли в бунт, бунт - у повстання. Тоді пророк воззвал до зачерствілого народу, просячи звернути погляд до вівтарів безкорисливої любові. Ніхто не почув його - і він прокляв місто.
Через кілька днів виверження вулкана, бура, землетрус знищили місто, залишивши один безжиттєвий камінь Ніч шоста Дивний людин відвідав маленький будиночок у передмістя Відня навесні 1827 р. Він одягнений був у чорний сюртук, волосся розпатлані, ока горять, краватка відсутній. Він хотів зняти квартиру.
Видно, він колись займався музикою, тому що звернув увагу на музикантів-аматорів, тих, що зібралися тут розіграти останній квартет Бетховена. Незнайомець, однак, не чув музики, він тільки нахиляв голову в різні сторони, і сльози текли по його особі. Лише коли скрипаль взяв випадкову ноту, старий підняв голову: він почув. Звуки, які роздирали слух присутніх, робили йому приємність. Насилу молода дівчина, що прийшла разом з ним, зуміла відвести його. Бетховен пішов, ніким не впізнаний.
Він дуже жвавий, говорить, що тільки що склав найкращу симфонію, - і хоче це відсвяткувати. Але Луїзі, що містить його, нема чого подати йому - грошей вистачає тільки на хліб, немає навіть провина. Бетховен п'є воду, приймаючи її за вино. Він обіцяє знайти нові закони Гармонії, з'єднати в одному співзвуччі всі тони хроматичної гами. «Для мене гармонія звучить тоді, коли увесь світ перетворюється в співзвуччя, - говорить Бетховен Луїзі. - От воно!
От звучить симфонія егмонта! Я чую її. Дикі звуки битви, бура страстей - у тиші! І знову звучить труба, її звук усе сильніше, усе гармонійніше!» Про смерть Бетховена пошкодував хтось із придворних.
Але його голос втратився: юрба слухала бесіду двох дипломатів... Ніч сьома Гості скорилися мистецтву імпровізатора Киприяно.
Він наділяв предмет у поетичну форму, розвивав задану тему. Він одночасно писав вірш, диктував інше, імпровізував третє. Здатність до імпровізації він одержав зовсім недавно.
Його обдарив доктор Сегелиель. Адже Киприяно виріс у бідності й важко переживав, що почуває мир, але не може його виразити. Він писав вірші за замовленням - але невдало.
