С. Ю. Вітте й П. А. Столипин
С. Ю. Вітте й П. А. Столипин - великі політичні діячі
Зміст
1. Введення
2. Політична й економічна ситуація в Росії на рубежі століть і ідеологія реформ
3. Час і реформи С. Ю. Вітте
4. Політична кар'єра й реформи П. А. Столипина
5. Причини невдач реформаторів
6. Висновок: Уроки реформ
Література
1. Введення
Кожний період часу в Російській історії впливав на подальше життя країни. Однак, окремі періоди визначали наступне життя народу на довгі роки. Одним з таких найважливіших етапів Російської історії були друга половина XIX століття й початок XX століття; час розвитку революційного руху, час кардинальних змін у житті нашої країни
На політичній арені діяли в цей час, звичайно, не тільки представники революційного руху. Але політичні діячі, що належали до конфронтуючих більшовиків табору, раніше зображувалися, як правило, перекручено. Тим часом на історичній сцені в той період діяли яскраві й сильні історичні особистості, що дотримувалися різних суспільно-політичних поглядів і стремившиеся реформувати Росію безкровним, не революційним шляхом. Серед них - С. Ю. Вітте й П. А. Столипин.
Цей етап історичного розвитку нашої країни особливо цікавий нам зараз, у так званий перехідний період - від тоталітаризму до демократії, період економічних і політичних реформ. І історичний досвід наших попередників міг би дозволити нам більш професійно й продумано проводити ці реформи й не повторювати їх помилок
2. Політична й економічна ситуація в Росії на рубежі століть і ідеологія реформ
До кінця XIX століття стало ясно, що позитивний реформаторський потенціал реформ 1861 року частково вичерпаний, а частково вихолощений контрреформистским курсом консерваторів після трагічної загибелі Олександра II в 1881 р. Необхідний був новий цикл реформ
Після економічного підйому 90-х років, Росія пережила важку економічну кризу 1900-1903 років, потім період тривалої депресії 1904-1908 років. На початку ХX століття Росія була среднеразвитой країною. Поряд з високорозвиненою індустрією в економіці країни велика питома вага належала раннекапиталистическим і напівфеодальним формам господарства - від мануфактурного до патріархально-натурального. Російське село стало зосередженням пережитків феодальної епохи. Найважливішими з них були великі поміщицькі землеволодіння, широко практикувалися відпрацьовування, що виявляють собою прямий пережиток панщини. Селянське малоземелля, громада з її переділами гальмували модернізацію селянського господарства
Занадто повільний політичний розвиток Росії визначалося, в основному, її аграрним пристроєм. Солженицин пояснює: "російська державна влада срослась із імущим наляканим дворянством, весь правлячий шар тремтів і корисливо тримався за свої землі - дворянські, великокнязівські, питомі. Тільки почнися де-небудь який-небудь рух земельної власності - ах, як би не дійшло й до нашої". Тримаючись за владу й за землю, самодержавство, поміщики, військова й цивільна бюрократія сподівалися: "буде от так саме-саме-саме плисти ще триста років" [1].
Соціально-класова структура країни відбивала характер і рівень її економічного розвитку. Поряд з формуванням класів буржуазного суспільства (буржуазія, дрібна буржуазія, пролетаріат) , у ньому продовжували існувати й станові розподіли - спадщина феодальної епохи. Буржуазія займала провідну роль в економіці країни в ХХ столітті, до цього вона не грала скільки-небудь самостійної ролі в суспільно політичному житті країни, тому що вона була повністю залежна від самодержавства, внаслідок чого й залишалися аполітичної й консервативної силоміць.
Дворянство, що зосередило більше 60% всіх земель, стало головною опорою самодержавства, хоча в соціальному плані воно втрачало свою однорідність, зближаючись сбуржуазией.
Селянство, що становило 3/4 населення країни, було також порушене соціальним розшаруванням суспільства (20% - кулаки, 30% - середняки, 50% - бідняки) . Між полярними його шарами виникали протиріччя
На початку ХХ століття клас найманих робітників нараховував 16,8 млн. чоловік. Він був неоднорідний, більша частина робітників складалася з недавно, що прийшли в місто селян, але ще що не втратили зв'язок із землею. Ядром цього класу став фабрично-заводський пролетаріат, що нараховував більше 3 млн. людина
Політичним ладом у Росії залишалася абсолютна монархія. Хоча в 70-их роках XIX століття був зроблений крок по шляху перетворення державного ладу в буржуазну монархію, царат зберіг всі атрибути абсолютизму. Закон говорив: "Імператор російський є монарх самодержавний і необмежений" [2].
До 1905 року вищим державним органом у Росії була державна рада, постанови якого мали рекомендаційний характер для пануючи
Сенат - вища судова інстанція й тлумач законів. Виконавча влада здійснювалася двома міністерствами, діяльність яких контролювалася комітетом міністрів
Росія повільно, але вірно початку втручатися в боротьбу за ринки збуту. Боротьба між Росією і Японією за панування на ринку збуту в Китаї, стала одним із прикладів роздягнула сфер впливу у світі. На жаль, верхи нерідко не зовсім вірно оцінювали реальну соціально - політичну ситуацію в суспільстві й через це робили непоправні помилки. Чергова спроба піти від реформ за допомогою "маленької переможної війни" з Японією не тільки не вдалася, але й привела до того, що країна зірвалася в революційну безодню. І царська династія не загинула в ній лише тому, що біля царя виявилися такі видатні люди як С. Ю. Вітте й П. А. Столипин.
Війна чітко показала непідготовленість російської армії, а також непідготовленість економіки до війни. С. Ю. Вітте писав: "Замість того, щоб усунути погрозу внутрішніх потрясінь, нещасна війна наблизила нас на десятки років до революції. " Військові витрати, які понесла Росія в цій війні, перевищували 3 млрд. рублів
З поразкою у війні початку наростати революційна ситуація в країні ( 1905-1907) . Із усього цього можна зробити висновок, що Росії були потрібні як політичні, так і економічні реформи, які змогли б зміцнити й оздоровити економіку Росії. Провідниками цих реформ кінця XIX - початку XX з'явилися такі різні політичні діячі як С. Ю. Вітте й П. А. Столипин. Обоє вони не були революціонерами й прагнули зберегти існуючий у Росії лад і вберегти її від революційних потрясінь "знизу".
Однак, С. Ю. Вітте, будучи лібералом, думав, що всі зміни в суспільному й державному житті треба починати зі зміни політичного ладу: створити якісно нову державну машину, а вже потім проводити перетворення в економіці. Навряд чи можливо вдосконалити форму землеволодіння, вирішити проблеми аграрного порядку без попереднього переходу від рабства ксвободе.
П. А. Столипин думав, що, навпроти, зміни в політичному ладі, у державі, - не суть головне й, тим більше, не є умова реформ економічних. Звідси виникає наступне протиріччя в його політичній діяльності: програма реформ була розрахована на буржуазно - демократичний розвиток, вони й по суті своєї буржуазно - демократичні (наприклад, у питаннях, що стосуються земських органів влади) , але Столипин щиро сподівався здійснити їх у рамках колишньої, регресивної, відсталої для якісно нового рівня капіталістичних відносин політичної системи. Дивно, що сам Столипин був не тільки переконаним монархістом, але й вірив в особистість імператора - політика, скажемо, недалекого. Його шлях реформ служить якоюсь моделлю "революції зверху" [3].
Реформатор уважав, що зміни необхідні, але в тій мері й там, де вони необхідні для економічної реформи. Поки немає економічно вільного хазяїна - немає й бази для інших форм волі (наприклад, політичної або особистої) . Столипин затверджував, що, поки селянин бідний, не має особисту земельну власність, поки він перебуває лещатах громади, він залишається рабом, і ніякий писаний закон не дасть йому блага цивільної волі [4].
Скажемо, до слова, що ця суперечка актуальна й сьогодні, через майже століття. Найтісніший зв'язок економіки й політики не дає досягти позитивних результатів реформування однієї суспільної сфери без зміни іншої. На думку Г. Попова сучасні реформи теж починалися "з курсу на нову державу. А тепер ми бачимо, як на його особі росте добре нам знайома щетина авторитарного бюрократизму. Так нічим іншим апарат бути й не може, поки він всевладний, і якщо немає в країні, говорячи словами Столипина, самостійних власників. " [5].
3. Час і реформи С. Ю. Вітте
С. Ю. Вітте (17.06. 1849-28.02.1915) народився в Тифлисе й виховувався в сім'ї свого діда А. М. Фадєєва, таємного радника, що був в 1841-1846 гг. саратовским губернатором, а потім членом ради керування Кавказького намісника й керуючим експедицією державних имуществ Закавказького краю
Він походив з маловідомих німців, що обрусіли, що стали дворянами в 1856 р. (хоча він сам насаджував версію потомственого дворянства й вірності православ'ю) . Ранні роки Вітте пройшли в Тифлисе й Одесі, де, в 1870 він скінчив курс наук у новоросійському університеті по математичному факультеті зі ступенем кандидата, написавши дисертацію "Про нескінченно малі величини". 1 липня 1871 року Вітте був прилічений чиновником у канцелярії Новоросійського й Бессарабського генерал-губернатора, а ще через два роки призначений столоначальником
