Сцена із ключем (аналіз епізоду із другої дії драми А. Н. Островського «Гроза») Гроза Островський А. Н

Сцена із ключем (аналіз епізоду із другої дії драми А. Н. Островського «Гроза»)
У житті людей бувають моменти, коли їм надається вибір шляху, одного із двох; він може вести до успіху або до проблемам, або значніше - до порятунку або загибелі, до раю або пекла. Сказати «так» або «ні» буває складно суперечливий людської особистості, але вибір все-таки доводиться робити

У драмі А. Н. Островського «Гроза» подібний вибір - переломний момент розвитку подій, що вирішує подальшу долю головної героїні, Катерини Кабановой.

Характер Катерини - місце зіткнення богобоязливості й гріховних, протизаконних страстей. Вона - «мужняя дружина», але закохана в іншу людину; і наступає час вибору, - героїні надається ваблива можливість зробити цей гріх, зустрівшись із коханим, переступити дозволене з тим тільки умовою, що про це не довідаються сторонні. Це «сцена із ключем».

Дозволене ж у житті Катерини визначено Домостроєм. По складу характеру вона сама собі суддя, і закон для неї - не тільки закон учинків, але й закон думок. Одне тільки суперечить цьому - її розум так волелюбний, що границі для нього встановити дуже важко. Вона готова до заколотної втечі, коли тільки стане невмоготу, але - при цьому її розум чистий від неправди; і Божа благодать для неї вище чого-небудь іншого

Смуту в її душу вносить середовище «темного царства», удома Кабанових. Їй тісно й задушливо серед насильно нав'язаних законів, які тут так обтяжують неї; для неї цей будинок - обридла в'язниця. Тут Домострой не стає іншим, але атмосфера обмеженого існування давить на свідомість Катерини; вона визначає свій стан скупо, усього один раз роблячи висновок, у розмові з Варварою: «Так тут всі начебто б з-під неволі...». У своєму прагненні вирватися з полону її почуття знаходять немов би віддушину в щирій любові до приїжджої людини й такій же жертві «темного царства», як і вона сама - Борисові. Катерина розуміє, що це гріх і порушення правил Домострою, але вона не має сил протистояти собі...

«От погибель-те! От вона!» - викликує Катерина, коштуючи на порозі трагедії. Ключ від цього лиха дає їй Варвара

Ключ цей усього лише відмикає хвіртку в саду Кабанових, але, переступаючи через цей поріг, Катерина йде на побачення з Борисом, переступає границі й закони, устави й підвалини, валить їх усередині себе й - робить гріх, усвідомлено, але не в силах удержатися. Вона піддається спокусі, дотримуючись принципу Варвари, що наполягала на тім, що «...роби, що хочеш, тільки б шито так крите було».

Варвара, що не має стійких внутрішніх обмежень, уросла в цей темний мир неуцтва, і за туманом самообманів вона не бачить гріха або не хоче бачити його. Вона знайшла тут собі місце; їй вистачає розуму й здатностей для всякого роду дрібних злочинів. «Візьми, не вкусить він тебе...», - говорить вона Катерине, віддаючи ключ, наполягаючи на своєму спокійно й равнодушно. Вона штовхає Катерину на цей учинок, що суперечить законам, не замислюючись про наслідки, не міркуючи над чиненим і тим, як сприймає це Катерина. Варвара легко організувала зустріч Катерини й Бориса, тому що звикла до подібного «витівкам»; але «витівка» Варвари - це гріх Катерини.

Ця жінка не може брехати собі; або сором, або викривна думка підказують їй: «Так що я говорю-те, що я себе обманюю?». И, коштуючи із ключем і не в силах прийняти рішення, вона розуміє свою беззахисність перед своєю слабістю: «Мені хоч умерти, так побачити його [Бориса]...», відкидає забобони - гріх або не гріх, їй уже однаково; їй стає занадто задушливо в неволі й нелюбові

Катерина бере ключ, вона приймає свій гріх, вона береться за протест, вона прирікає себе на загибель із самого початку. Вона приймає свій гріх, переступає через Домострой і всі інші норми благочестя, і - іде за своєю любов'ю. Її можна багато в чому зрівняти з Катериной Львівною з повісті Н. Лєскова «Леді Макбет Мценского повіту»; обидві Катерини не замислюються в саму останню мить, і, відігнавши ладь сумніву, вступають у сліпу боротьбу з долею за своє щастя жінки, не каючись, не сумніваючись і вирішуючи остаточно, як вирішує Катя Кабанова: «Будь що буде, а я Бориса побачу!», і рвуться вже до примарної мрії: «Ах, каби ніч скоріше!..». Обох Катерин чекає загибель у мінуту емоцій і почуттів, у холоді й розчаруванні, у неприкаяності й розпачі - пеклу душі

Катерина бере ключ, починаючи свій шлях у безодню, намічений їй судьбою вже давно. Однак неминучої трагедію зробила довлеющая атмосфера «темного царства», просто несумісна з характером Катерини. Адже й леді Макбет Мценского повіту знайшла вихід з туги в божевільній любові. На гріх їх штовхали самітність і холод відносин... «Що далі, те гірше. А тепер ще цей гріх-те на мене. Каби не свекруха!..» - говорить Катерина, тримаючи в руках злощасний ключ, зізнається собі - «Розтрощила вона мене...».

І виходить так, що холод будить у душі Катерини бажання жити, будить замкнені почуття. Вона суперечить собі, одним з переляком воскликнутим «На що!» визначаючи, що їй уже не встояти перед можливістю вийти вночі за хвіртку; її монолог буяє многоточиями, тому що всіх її думок слова не здатні в себе вмістити; вона лякається, їй чудяться кроки, але боїться вона вже не небесної кари, а свекрухи. У монолозі вона викликує, міркує, тяготиться; замовкає, запитує себе... повторює знову й знову сентиментальне «Ах!..» і інші вигуки, порівнює ключ із вугіллям, що жгет, стіни будинку називає противними... У ремарках автор особливо відзначає її замисленість і імпульсивність; мовлення Катерини своєрідно емоційне, зовсім не схожа на буденно використовувану... і це видає її стан

Її душу переповняється почуттями й прагненнями. Нехай навіть це прагнення в остаточному підсумку - у прірву й води Волги. Катерина бере ключ і приймає свою долю самотнього променя світла, грішачи заради волі й короткочасного щастя

Але що тут гріх і що спокута, - залишається іншою глобальною темою; важливо тільки те, що Катерина бере ключ... прирікаючи себе.