Сидорченко Л. В. Історія закордонної літератури XVIII століття Глава 23. Веймарский класицизм

Сидорченко Л. В. Історія закордонної літератури XVIII століття
Глава 23. Веймарский класицизм.

класицизму. Зовнішні умови життя Ґете у Веймаре зложилися надзвичайно сприятливо. Виявившись на положенні улюбленця й друга молодого герцога Карла Августа, вихованого в дусі "освіченого абсолютизму", Ґете одержав несподівану можливість різноманітної практичної діяльності на державному поприщі. Він був уведений у Таємну раду, пізніше призначений міністром і зведений у дворянське звання. Він енергійно займався вдосконаленням гірничорудної справи, упорядкуванням фінансів, питаннями освіти, культури й т.д., намагаючись реформувати й обновити життя маленького бідного герцогства.) йому оточенням і щоб сам вписав у це середовище з її нормами поводження й етикетом. Поступово відбувався перелом і в ньому самому: відхід від заколотних поривів і крайностей "Бури й натиску", самообмеження, визнання вищого об'єктивного закону - морального, соціального, естетического, якому слід скоритися.)"Границі людства" (1779) і "Божественне" (1783), написані, як і ранні оди, вільним неримованим віршем, але в набагато більше спокійному, урівноваженому тоні. Перше з них прямо протипоставлено богоборчим настроям "Прометея":

Тому що з богами Мірятися смертний так не дерзне:
Якщо підніметься він і торкнеться Тім'ям зірок.
Ніде тоді обпертися
Хибким підошвам,
І їм грають хмари й вітри.
(Пер. А Фета)) як "пантеїста" і "політеїста" (язичника).)"Чистий будь людин, /Милостивий, добрий!" Далі розвивається думка про вибірковість мистецтва, про право художника "розрізняти, судити, продовжити мить". У зрілі роки в Ґете всі частіше виступає ідея перетворюючої ролі мистецтва, що осмислює життя й "несвідому" природу з погляду людських, моральних цінностей. Уже на схилі віку Ґете сказав своєму секретареві еккерману: "Художник - пан природи і її раб". У цьому діалектичному двуединстве сформульована мудрість художника, збройного багаторічним досвідом не тільки поетичної творчості, але й наукового пізнання (з перших веймарских років Ґете заглиблено займався ботанікою, геологією, мінералогією, палеонтологією).)"Нічна пісня мандрівника" (1776 і 1780). Друге ввійшло в російську поезію у вільному перекладі Лермонтова: "Гірські вершини/Сплять у тьмі нічний". Ті ж мотиви звучать у любовній ліриці, присвяченої найближчому йому в ті році людині - Шарлотте фон Штейн, розумній неабиякій жінці, що зробила значний вплив на становлення його особистості в цей переломний період. В исповедальном вірші до неї 1776 р. (не публиковались при житті) Ґете писав:

Жар киплячої крові прохолоджувала,
Повертала в буру мені спокій,
До нового життя серце відроджувала,
Доторкнувшись ангельською рукою
(Пер В. Левика)) Зрештою, Ґете вирішив тайкома бігти від своїх обов'язків в Італію. Подорож тривала біля двох років (1786 - 1788). Він відвідав Рим, Неаполь, Сицилію, інші міста, спілкувався з німецькими й італійськими художниками, поринув у мир античного й ренесансного мистецтва, замилування яким він зберіг до кінця життя. В Італії Ґете по-новому осмислив праці по давньогрецькому мистецтву Иоганна Иоахима Винкельмана, з якими був знаком ще в лейпцігські роки. Він приймає формулу Винкельмана "Шляхетна простота й спокійна велич" і слідом за ним бачить естетический ідеал у гармонічній єдності доконаного тілесного й духовного вигляду людини. Цей ідеал він протиставляє соціальної дійсності, що уже не вселяє йому надій на корінне відновлення.)"егмонт" (1787), "Ифигения в Тавриді" (1787), "Торквато Тассо" (1789), створені "Римські елегії", безліч статей по мистецтву, продовжена робота над "Фаустом". Три названі драми представляють послідовні щаблі руху Ґете до класицизму. "егмонт", задуманий ще в дусі "Бури й натиску", зберігає в більше стриманому, "очищеному" виді принципи шекспиризирующей драми: прозаїчну форму, недотримання єдностей часу й місця (єдність дії вже присутнє), масові сцени з індивідуалізацією другорядних персонажів. В "Ифигении", у міру роботи над нею, Ґете перейшов від прози в першій редакції (1779) до п'ятистопного ямба, а також до більше строгої, розмірної композиції з дотриманням єдності, що відповідало античному сюжету.)"егмонте" Ґете звернувся до теми визвольної війни Нідерландів проти Іспанії. Але, на відміну від "Дон Карлоса" Шиллера, дія "егмонта" розгортається в самих Нідерландах і охоплює різні шари суспільства - від наместници Маргарити Пармской і герцога Альби до простих бюргерів і ремісників. Їхні розмови випереджають першу появу на сцені егмонта, у якому вони бачать головного захисника своїх прав і воль. егмонт у Ґете - повнокровна, життєлюбна натура, людина, що вірить у свою щасливу фортуну, що нехтує всяку обачність і дипломатію, який у надлишку наділений його політичний союзник Вільгельм Оранский. Ця відкритість і шляхетність разом з надмірною довірливістю й політичною наївністю приводять його на ешафот. егмонт начисто позбавлений тої піднесеної самовідданості, який Шиллер наділив маркіза Позу. Він тягнеться до насолод, не думаючи про навколишніх, часом не щадячи їх, але в грізну мінуту йде на смерть, не поступившись своїми принципами й переконаннями. Інакше, чим у Шиллера, трактується тут і ідея волі, за якої гине егмонт: це не ідеальна "воля думки", а збереження цілком реальних споконвічних вільностей і прав нідерландських селян, городян, дворян - якась патріархальна єдність народу перед гнітом, що ззовні нав'язується. Героїчний початок в егмонте виглядає більше достовірним і по-людському переконливим, тому що переплітається з його неминучими помилками й слабостями. Недарма ці риси відзначив Шиллер у своїй полемічній рецензії на драму. Тільки в заключній сцені у в'язниці перед стратою образ егмонта здобуває ідеалізовані риси, посилені символічним баченням волі в образі його улюбленої Клерхен. Його заключний монолог, пронизаний героїчним пафосом, переходить у ямбічне мовлення. Цей героїчний початок одержав втілення в бетховенській увертюрі "егмонт".)"егмонта", в "Ифигении" моральна проблема трактується абстрактно. У давньогрецький міфологічний сюжет, оброблений Еврипидом, Ґете вклав ідею гуманності, уособлену в Ифигении - жриці Діани, урятованою богинею від заклання в Авлиде й перенесеної в далеку Тавриду. Висока щиросердечна чистота Ифигении тріумфує й над жорстокими звичаями варварів таврийцев - приносити в жертву чужоземців, і над божевіллям Ореста, що терзається ериниями за вбивство матері, і над самою долею - прокльоном богів, що тяжіють над злочинним родом Танталу. Мир високих моральних цінностей з'являється в драмі Ґете в узагальненої, абстрагованої, завдяки міфологічному сюжету, формі, що відповідає його новим естетическим поглядам.)"Просте наслідування природі, манера, стиль" (1789). У простому наслідуванні природі Ґете бачить перший щабель майстерності, звичайно спрямовану на об'єкти "обмежені, але приємні"; відповідно й художник, що володіє такою майстерністю, оцінюється як "спокійний, сумлінний, обмежений". Другий щабель - "манера" - припускає суб'єктивне бачення предмета, вираження насамперед особистого початку, створення автором своєї художньої мови. Зовсім очевидно, що, говорячи про цей другий щабель, Ґете має на увазі пройдений їм самим етап украй суб'єктивної творчості. Вищим щаблем - "
стилем" - він уважає художнє збагнення миру в його об'єктивних і закономірних рисах; воно дається не тільки високим даруванням, але й глибоким знанням природи. Подолання простого копіювання й індивідуально-особистого початку в ім'я об'єктивного закону, диктуемого таким знанням, тісно зв'язано й із завданням самообмеження. Діалектикові цього творчого процесу Ґете виразив уже значно пізніше в програмному сонеті "Природа й мистецтво":

Лише в почутті міри майстерність примітно,
І лише закон волі дасть верховенство.