Тема батьківщини в поезії С. Єсеніна

Твір по літературі: Тема батьківщини в поезії С. Єсеніна

Гой ти, Русь моя рідна,

Хати - у ризах образа...

Не видать кінця й краю-

Тільки синь зліпить ока

Чарівний мир поезії С. Єсеніна, співуч і ліричний, зливається в одну пісню, що прославляє країну "з короткою назвою - Русь" .Краєм благословенної природи й обителлю християнської культури представляв Росію у своїй ранній творчості поет. Для нього, вихованого на традиціях народної поезії й віршах таких співаків рідного краю, як Кольцов і Нікітін, батьківщина - це віра предків, і народні перекази, і світла краса природи середньої смуги

У ранній ліриці Єсеніна дуже багато від фольклору - опис природи, змін пір року, картини селянської праці й побуту, які він знав не понаслишке. Навіть самі звичайні, "побутові" сцени сільського життя в таких, здавалося б, прозаїчних віршах, як "У хаті", "Корова", "Дід", написані їм з тонкою образністю й поетичністю, що створює особливу атмосферу спокою й домашнього комфорту:

Там, де капустяні грядки

Червоною водою поливає схід,

Кленочек маленький матці

Зелене вим'я ссе...

У поезії Єсеніна часто звучать християнські мотиви, нерозривно пов'язані з народною етикою("Піду в скуфії смиренним ченцем...","По дорозі йдуть прочанки...","Калики", "Ішов Господь катувати людей у любові...").Одне православні традиції, прихильником яких виступає Єсенін - це для нього в першу чергу милосердя й смиренність. Згадаєте як у вірші "Ішов Господь катувати людей у любові..." Господь виходить в образі жебрака й зустрічає, по суті, такого ж жебрака, що ділиться з ним останньої краюхой: "На, пожуй...маленько, міцніше будеш".

Але, зрозуміло, насамперед батьківщина для Єсеніна - це рідна природа. Він любить її самозабутньо, він знаходить прекрасне в будь-якому її куточку а прояві. Для нього однаково гарні й повні зачарування й "чорна, що потім пропахнуло вити» і «драговини так болота», і «резеда й риза кашки» - все це його батьківщина, «край улюблений», що поет оспівував і прославляв все своє життя

Однак не все безоблачно в житті поета, назрівають прийдешні зміни в країні, і вже в ранніх віршах Єсеніна виразно починають проступати тривожні мотиви, навіяні смутком, тугою й трагічним передчуттям:

Утомився я жити в рідному краї

У тузі за гречаними просторами,

Покину хатину мою,

Піду бродягою й злодієм

Поступово радісне, ейфорическое настрій переміняється відчуттям прийдешньої катастрофи. Неможливо не помітити, що реальне життя села не укладається в лубочні рамки народної поезії, але поет ще намагається відстояти свою вірність колишнім ідеалам, своєї колишньої прихильності:

Але люблю тебе, батьківщина лагідна!

А за що - розгадати не можу

Весела твоя радість коротка

З голосною піснею навесні на лузі

Але нотки сумніву вже прокрадаються в трохи штучний мажорний тон поета; він у сумніві, у коливаннях, і у вірші «Об Русь, змахни крилами...» його ліричний герой навіть вступає в суперечку Сбогом.

Тепер поет виступає як протестант, він пророкує Росії іншу долю, призиваючи:

Досить гнити й ноять,

И славити зльотом гнуся, -

Уж змила, стерла дьоготь

Русь.Ъ, ЩоВстала,

У такому, трохи збентеженому, стані духу зустрічає Єсенін революцію 1917 року - і з радістю приймає неї, хоча й «по - своєму, із селянським ухилом», як він пізніше напише у своїй автобіографії. Однак суперечливі почуття не залишають поета. Його вірші цього періоду - це, в однієї сторони, спроба порвати з минулим ( «Проклинаю тебе я, Радонеж»), а з іншої якось сполучити те, що він бачить у реальності із мрією про «селянський рай». Дуже характерна щодо цього поема «Инония». Тут уперше починає звучати тема відверто неприязного відношення до міста, протиставлення його селу. Поки ще мова йде тільки про Америку, але незабаром конфлікт міста й села, перенесений на російський ґрунт, стане неизбивной болем поета. Ненависть до міста тільки підсилює у творчості Єсеніна ніжне відношення до рідної природи, і, напевно, тому в ці роки їм написані такі шедеври пейзажної лірики як «Зелена зачіска...», «Я по першому снігу бреду...» і «Ниви стислі, гаю голи...». Ці вірші - свого роду прощання з улюбленою природою. Перед невблаганним напором цивілізації природа змушена відступати, по суті, вона приречена на повільну загибель. «Я останній поет села!» - з гіркотою викликує Єсенін

Однак наступаюча цивілізація торкнулася і його самого, і тепер він може зрівняти диск місяця із циферблатом годин, що пробивають останню годину:

Догорить золотавим полум'ям

З тілесного воску свіча,

И місяця годинники дерев'яні

Прохриплять моя дванадцята година

Найбільший трагізм звучить у вірші «Сорокоуст». Поет усе ясніше і ясніше відчуває, що Батьківщина, що він знав і любив з дитинства, без якої він не представляє своє життя, змінюється невпізнанно під напором агресивної цивілізації, що безжалісно знищує саму душу Росії - її живу природу. У тонконогому лошаті, що скакає за поїздом, фокусируется для Єсеніна непримиренний конфлікт живої природи з наступаючою залізною цивілізацією, і в цьому зіткненні «красногривий лоша» приречене:

Милий, милий смішний дурило,

Ну куди він, куди він женеться?

Неужель він не знає, що живих коней

Перемогла сталеві кінноти?

Уже пролунав раніше в «Инонии» мотив ворожості до міста, у вірші «Мир таємничий, мир мій древній» досягає свого апогею:

Місто, місто! Ти в сутичці залізної

Охрестив нас як падло й мерзота

Але, мабуть, вершина розпачу - вірш «Не лайтеся. Така справа!…»:

Не лайтеся. Така справа!

Не торговець я на слова

Закинулася й обважніла

Золота моя голова

Немає любові ні до села, ні до міста

Як же зміг я неї донести?

Кину все. Відпущу собі бороду

И бурлакою піду по Русі

Це був повний розрив з минулим, зі своїми коріннями, що обернувся для Єсеніна не тільки поетичної, але й особистою трагедією. «Немає любові ні до села, ні до міста...». Дійсно, як би пішовши із села, Єсенін так і не став міським жителем. Навіть подорож у Європу й Америку не додало йому поваги до технічного прогресу, не випадково свої дорожні замітки він називає «Залізний Миргород», підкреслюючи цим його міщанський зміст. Життя в Москві не сприяла виходу із кризи. Вірші того періоду - втомлені, песимістичні, такі як «Москва шинкарська»,- яскраво виражають його внутрішній біль і страждання :

Я втомленим такої ще не був

У цю сіру морозь і слиз

Мені приснилося рязанське небо

И моє непутяще життя

...………………………………......

И тепер навіть стало не важко

Шкутильгати з кубла в кубло, -

Як у гамівну сорочку,

Ми природу беремо вбетон.

Останній період творчості Сергія Єсеніна - теперішня вершина його поезії, поезії примирення й підведення підсумків: «Повернення на Батьківщину», «Русь уходящая», «Русь радянська»... Так, старе пішло безповоротно, а нове незрозуміло й зовсім не схоже на те, про що мріялося в романтичному Жовтні 1917 - го.

Я людина не новий!

Що приховувати?

Залишився в минулому я однієї ногою,

Прагнучи наздогнати сталеву рать,

Сковзаю й падаю другою.

Знамените «Лист матері», написане Єсеніним у ці роки, звучить не тільки як звертання до конкретної людини, але і як прощання з матір'ю - батьківщиною:

Ти одна мені допомога й відрада,

Ти одна мені несказанне світло

Імовірно, передчуваючи своє недовге століття, Єсенін знову й знову поспішає зі смутком попрощатися з тим, що було йому дорожче всього на світі :

Ми тепер ідемо потроху

У ту країну, де тиша й благодать

Може бути, і незабаром мені в дорогу

Тлінні пожитки збирати

Милі березові хащі!

Ти, земля! І ви, рівнин піски!

Перед цим сонмом що йде

Я не маю сил сховати моєї туги

У циклі «Перські мотиви» - останнім визнанні любові до Батьківщини - ліричний початок досягає своєї максимальної виразності, інтимне, сугубо особисте перейнято ностальгічними нотками, а любов у Батьківщині зігріта глибоким внутрішнім почуттям

Шагане ти моя, Шагане!

Тому, що я з півночі, чи що,

Я готовий розповісти тобі поле,

Про хвилясте жито при місяці,

Шагане ти моя, Шагане.

Тому, що я з півночі, чи що

Що місяць там огромней у сто разів,

Як би не був гарний Шираз,

Він не краще рязанських роздоль

Тому, що я з півночі, що чи.

Я готовий розповісти тобі поле

Ці волосся взяв я в жита,

Коли хочеш, на палець в'яжи -

Я анітрошки не почуваю біль

Я готовий розповісти тобі поле

Великий лірик, співак рідного краю, поет трагічної долі, у якій сфокусувалися криваві колізії епохи, Сергій Єсенін до кінця днів своїх залишився вірний своєму завіту :

Якщо крикне рать свята:

«Кинь ти Русь, живи в раї!» -

Я скажу: «Не треба раю,

Дайте батьківщину мою».