Тема «Страшного миру» у поезії А. Блоку

Твір по літературі: Тема «Страшного миру» у поезії А. Блоку
Я чую все з моєї вершини: Він мідним голосом кличе Зігнути змучені спини Внизу, що зібрався народ. А. А. Блок Олександр Блок - поет багатогранний, що відбив свій час у всьому його різноманітті й повноті. Чуйно слухаючий час, Блок не міг не зрозуміти наростання революції, не побачити знедолених і скривджених. У вірші «Фабрика» ще сильні традиції символізму. Поет створює якийсь збірний образ визискувача, що нехтує робітників, хоча й живе за їхній рахунок. У сусідньому, будинку вікна жолти. По вечорах - по вечорах Скриплять замислені болти. Підходять люди до воріт. Вони ввійдуть і розбредуться, Навалять на спини лантухи. І в жолтих вікнах засміються, Що цих жебраків провели. Поетові ненависний мир визискувачів. Він нескінченно співчуває тим бідолахам, яких знову «провели», але Блок і не по іншу сторону барикад. Він поки над ними, хоча й не глухий до лих і сподівань народу («Я чую все з моєї вершини...»). Пізніше у вірші «Ситі» поет ще різкіше й відвертіше висловить свою ворожість до тиранів, зрівнявши їхній мир із хлівом і обмеживши коло інтересів лише насиченням у корита. Поет майже задоволений, що зруйновано цей убогий мирок з обмеженими інтересами, він саркастично зауважує: Тепер їм випав убогий жереб: Їхній будинок коштує неосвітлений, И палять їм слух благання про хліб И червоний сміх чужих прапорів! А потім час як би пішов назад, революція захлинулася. Усе повернулося на круги свої. Поета жахає безвихідність, що панує навколо. До чого ж були всі ці зусилля й жертви, якщо нічого не змінилося. Блоку стає страшно. Ніч, вулиця, ліхтар, аптека, Безглузде й тьмяне світло. Живи ще хоч чверть століття - Усе буде так. Результату немає. Умреш - почнеш знову спочатку, И повториться всі, як встарь: Ніч, крижані брижі каналу, Аптека, вулиця, ліхтар. Роки реакції збіглися з депресією й упадническим настроєм поета. Блок важко переживає випробування, що випали на долю Росії. Це майже власний біль, яку можна вилити лише у віршах, щоб полегшити душу. Мири летять. Року летять. Порожній Всесвіт дивиться в нас мороком очей. А ти, душу, втомлена, глуха, Про счастии повторюєш,- який раз? Коли ж кінець? Настирливому звуку Не стане сил без відпочинку слухати... Як страшно всі! Як дико! - Дай мені руку, Товариш, друг! Забудемося знову. Здається, що це написано зовсім іншим поетом, що не мечтали про радість і земне щастя. Але в тім-те й майстерність Блоку, що він, як птах Фенікс, уміє відродитися з попелу, стряхнути із себе вага втрат і виявити миру зовсім іншу лірику, повну надії й затаєні очікування. Є мінути, коли не тривожить Фатальна нас життя гроза. Хтось на плечі руки 'покладе, Хтось ясно загляне в очі... Я миттєво життєве кане, Немов у темну прірву без дна... Я над прірвою повільно встане Семибарвною дугою тиша. У цьому сила й таємниця лірики Блоку, її всеосяжний оптимізм