Томас Дональд. Маркіз де Сад Глава восьма — Будинок мовчання

Томас Дональд. Маркіз де Сад
Глава восьма - Будинок мовчання

не існувало. Коли вона відправилася до міністра, що упрятали чоловіка у в'язницю, їй веліли "мовчати". Вона буде "задоволена", коли довідається, що було зроблено. Ще неї попросили не влаштовувати скандалу й не поширюватися на дану тему. Мадам де Монтрей запевняла, що ніякого відношення до всьому происшедшему не має: "На таке зрадництво я не здатна". На півдні в оточенні садів і фонтанів абат де Сад одержав від її звістка про арешт свого племінника. "Тепер мене ніщо не турбує, - відповів він, - і я думаю, усі задоволені".)"Усе пройшло щонайкраще, - писала вона 4 березня. - И дуже вчасно! Не думаю, щоб пан абат засудив мене". Після того як Сад провів у Венсенне майже рік, вона, до свого задоволення, помітила, що дочка стала набагато спокійніше, хоча як і раніше проявляла до чоловіка недоречну відданість, вимагаючи звільнити його. До цього часу перед сім'єю стояла мета змити ганебну пляму й домогтися скасування вироку, винесеного в справі про "марсельське отруєння", але в той же час королівським lettre de cachet залишити його у висновку. "Я від всієї душі схвалюю цю нову манеру судового розгляду, - писав у те літо абат, що хворіє, де Сад. - Думаю, вона буде мати успіх, тому що знаходить підтримку в міністра, а з магістратами все влагоджено".)"компрометуючі" предмети або записи. Будь-які предмети, що дискредитують, повинні бути "зариті на глибину в сто футів". Але саму більшу небезпеку вона бачила в тім, що існували люди, які могли б скомпрометувати сім'ю. Нанон нарешті випустили з висновку й зробили це, як видно, в обмін на її мовчання. Причому, звільнити довелося терміново, оскільки батько голосно протестував проти довільного втримання у в'язниці своєї дочки. У грудні 1777 року Ліон, що представляв інтереси Саду в маєток Ма-Де-Кабан, повідомив про прийняття Нанон умов свого звільнення: їй не дозволялося жити в Арле, Ліоні, а також Оверне й заборонялося говорити про речі, що стали тепер "минулою історією".

тюремного ув'язнення вісімнадцятого століття від цього бастіону, розташованого на східній окраїні, що поростила лісом, Парижа, віяло безнадійністю. Для людей, замурованих за дивовижною товщиною його стін у півмороку скудно освітлених камер, єдиними товаришами залишалися пацюки, миші й хвороби. Самим гіршим у ситуації Саду було його незнання, коли він знову побачить волю й чи побачить неї взагалі. Думка про те, що все життя, що залишилося, прийде провести в таких умовах, причому без права подачі скарги в суд або трибунал, ламала дух самих рішучих.) автор "Еротичної біблії", що був на дев'ять років моложе Саду. При зустрічі вони не випробували друг до друга почуття симпатії. Ці люди постійно сварилися й дражнилися. Проте обоє були жертвами сваволі й перебували у висновку згідно lettre de cachet. Пізніше Мирабо в писемній формі викриє цю систему, відповідно до якої члени впливових сімейств, заручати підтримкою короля, могли заточать своїх неспокійних родичів, не звертаючись до суду й наслідку. Коли він виявився в стінах Венсенна, до нього з темряви сторожової вежі долітала луна розпачливих лементів інших ув'язнених, які боялися, що "поховано заживо". "Ти прирік мене вмирати повільною смертю, - писав Мирабо батькові, - на життя, більше страшну, чим будь-який смертний вирок".) шести тижнів, коли він стане втікачем, Сад проведе в найбільших в'язницях Франції. Його помістять у камеру номер шість сторожової вежі Венсенна. Відповідно до тюремної традиції, стражники зобов'язані не згадувати його ім'я. З тих пор він стане "паном номер шість".) лист, у якому обвинуватив неї в підступництві й жорстокості мести. Ще він написав Рене-Пелажи, благаючи неї використовувати весь свій вплив, щоб урятувати його від жаху бути забутим, котрий обіцяло його ув'язнення. Де Сад просив дозволити йому стати перед судом, щоб одержати можливість захищати себе й у випадку, якщо буде визнаний винним, понести покладене покарання із вказівкою конкретного строку тюремного ув'язнення.) у двір, оточений високими стінами, завбільшки дванадцять квадратних ярдів. Йому здавалося, його взагалі могли б не торкати, якби не необхідність обшукувати камеру в пошуках викривальних листів або ознак втечі, що готується. Начальник Венсеннской в'язниці не забув, що Сад колись утік з міцності Миолана. У великій сторожовій вежі ретельно дотримувалися правила. Тут майже не розмовляли й забороняли всі сторонні розмови. Начальник Венсенна пишався тим, що його в'язниця "прославилася" під ім'ям "Будинок мовчання". Одиночний висновок Саду протягом дня не порушувалося, якщо не вважати коротких періодів часу, коли розносили їжу. Весь інший час він сидів на самоті й ковтав сльози жалості до самого себе. Незабаром їм на зміну прийшли вибухи істеричного гніву й безвихідного розпачу. Маркіз продовжував писати дружині й мадам де Монтрей. У них обвинувачення перемежовувалися з безпросвітністю. Нарешті Рене-Пелажи дозволили відповісти йому, хоча її послання повинні були проглядатися тюремниками. Пізніше пара знайшла прості способи кодувати зміст своїх листів, а також користуватися невидимим чорнилом.) перегляду справи й анулювання смертного вироку 1772 року. У випадку удачі арешт по марсельській справі йому вже не загрожував би. Але для цього мадам де Монтрей запропонувала вкрай небезпечний варіант. Підставою для скасування смертного вироку міг би стати той факт, що суд не врахував психічний стан Саду. Випливало довести, що він перебував несповна розуму. Дивно, але Сад, з незрозумілої причини, прийняв її речення. Він охоче погодився обговорити план його апеляції. Маркіз продовжував наполягати на тому, що дівчини в Марселі не могли бути безневинними жертвами. Всі вони були досвідченими повіями, добре були інформовані про шпанських мушок і добровільно брали запропоновану Садом карамель. Займатися содомією він не пропонував ні однієї, до того ж, ніхто з них його в цьому не обвинувачував. Зрештою, маркіз брався довести, що нездужання Маргарити Кост скоріше пов'язане із уживанням зіль вуличних знахарок і не має ніякого відношення до цукерок, запропонованим ім.) Але маркіз не міг реабілітувати себе відносно содомії з Маріанною Лаверн і, можливо, Латуром. Незважаючи на його ентузіазм, жодне з "нових" доказів не набуло такої дії, як міри, прийняті мадам де Монтрей напередодні слухання апеляції. Вона подбала про те, щоб Гофриди проінструктував дівиць, щоб до моменту розгляду апеляції ніяких показань проти її зятя не існувало. Отже, відповідно до їхніх свідчень, ніякого скандалу в Марселі в червні 177