Твір-міркування по повістях «Муму» і «Постоялий двір»

З 1847 по 1850 рік Тургенєв жив у Парижі й був свідком трагічних червневих днів французької революції 1848 року. Розгром революційного руху робітників революції, що змінила справі, буржуазією важко подіяв на Тургенєва, переживався їм як глибоке потрясіння. Для колишнього поруч із Тургенєвим Герцена червневі дні з'явилися крахом буржуазних ілюзій у соціалізмі, втратою віри в перспективи західно-європейського суспільного руху. Для Тургенєва вони обернулися сумнівами в народі як творці історії. «Народ - те ж, що земля. Хочу, пашу неї... і вона мене годує; хочу, залишаю неї під пором»,- говорить герой оповідання «Людина в сірих окулярах», що виражають думки самого автора Творчою силою історії Тургенєв починає вважати інтелігенцію, культурний шар суспільства. Тому в «Муму» підсилюється контраст між богатирською міццю й зворушливою беззахисністю Гарасима, символічний зміст здобуває його німота.

В «Постоялому дворі» розумний, розважливий, господарський мужик Яким відразу втрачає всього стану по примхливій примсі барині. Подібно Гарасимові, він іде знадвору, бере в руки посохнув мандрівника, «божої людини».

На зміну йому приходить чіпкий сільський хижак Наум. Такий «протест» анітрошки не заважає грубій силі й далі творити своєї непорядної справи Ці повісті Тургенєв створював у драматичних обставинах. В 1852 році він був арештований за обвинуваченням у порушенні цензурних правил при публікації статті, присвяченої пам'яті Гоголя. Але це обвинувачення було використано як удалий прийменник. Щирою же причиною арешту були «Записки мисливця» і зв'язку письменника із прогресивними колами революційної Європи - Бакуниним, Герценом, Гервегом. Місяць Тургенєв провів на съезжей адміралтейської частини в Петербурзі, а потім, по найвищому велінню, був засланий у родовий маєток Спасское-Лутовиново під строгий нагляд поліції й без права виїзду за межі Орловської губернії.

У період Спаська посилання, що тривала до кінця 1853 року, Тургенєв пише цикл повістей «Два приятелі», «Затишок», «Переписка», у яких з різних сторін досліджує психологію культурного дворянина - «зайвої людини». Ці повісті з'явилися творчою лабораторією, у якій визрівали мотиви першого роману «Рудин». В оповіданні повествуется про два поміщиків, які були холостяками й тільки цим, начебто, вони сходилися між собою. Перший з них - В'ячеслав Іларіонович Хвалинский - складався замолоду ад'ютантом у якоїсь значної особи. «Уявіть собі людини високого й колись стрункого, тепер же трохи брезклого, але зовсім не старезного, навіть не застарілого, людини в дозрілих літах, у самої, як говориться, порі».

«...В'ячеслав Іларіонович виступає жваво, сміється лунко, позвякивает шпорами, крутить вуси, нарешті називає себе старим кавалеристом...» «Людина він дуже добрий, але з поняттями й звичками досить дивними». З людьми небагат і незнатними спілкуватися, як з рівними собі, не може; дивиться на них якось збоку, говорить скоромовкою в приказному, поблажливому тоні. «Перед особами вищими Хвалинский здебільшого мовчить». «...Дивна відбувається в ньому зміна: і улибается-то він, і головою киває, і в око^-те їм дивиться - медом так від нього й несе...

». Особливо гарний генерал Хвалинский на більших званих обідах, на врочистих і публічних актах, іспитах, зборах і виставках. «...Отут він, можна сказати, зовсім у своїй тарілці», виконаний заступництва й самостійності, повний почуття власного достоїнства й важливості. Однак живе в невеликому будиночку, один, читає мало, удома нікого не приймає, живе скнарою. «Клопотун він і жила страшний, а хазяїн поганої: взяв до себе в управителі ...

незвичайно дурної людини». Інший же поміщик Мардарий Аполлонич Стегунов був, на перший погляд, протилежністю В'ячеславові Іларіоновичеві.

Він ніде не служив і ніколи не шанувався красенем. «Мардарий Аполлонич дідок низенький, пухленький, лисий, з подвійним підборіддям, м'якими ручками й чималим черевцем. Він великий хлібосол і баляндрасник; живе, як говоритися, собі на втіху... ». «Живе Мардарий Аполлонич зовсім на старий лад. І будинок у нього стародавньої будівлі: у передньої, як треба, пахне квасом, сальними свічами й шкірою; ... у їдальні фамільні портрети, мухи, великий горщик ерани й кислі фортопьяни; ...

у кабінеті шкапи зі смердючими книгами павуками й чорним пилом... Словом, всі, як водиться».

Мардарий Аполлонич господарством займається поверхово, і тільки іноді виїжджає в поле подивитися на хліби й волошок нарвати Молотильна машина замкнена в сарай, господарством завідує бородатий мужик у кожусі, будинком - зморщена скуповуючи баба. Сам же поміщик ніколи нічим не займається, і навіть «Сонник» перестав читати. Однак гостей приймає дуже радо й пригощає на славу, навіть надто наполегливо й настирливо. Наприклад, змушує пити горілку молодого священика, що не сміє відмовити хазяїнові. Заради забави влаштовує теперішнє цькування на трьох курей у своєму саду, а потім відбирає їх. Із задоволенням прислухається до звуків пороття Васі буфетника.

А от долею власних селян абсолютно не цікавиться. Довід один і зовсім переконливий: «Коли пана - так пан, а коли мужик - так мужик». Я думаю, що письменник насміхається над цими поміщиками. Обоє вони не займаються ні господарством, ні якою-небудь іншою справою. Обоє ведуть нікчемне, порожнє життя. Генерал Хвалинский нагадує мені важливого, надутого й самовдоволеного індика, а Мардарий Аполлонич - дурного, ледачого поросяти, що любить розважатися й об'їдатися Іван Сергійович Аксаков, талановитий публіцист, що дотримувався слов'янофільських поглядів, побачив в «Записках мисливця» И.

С. Тургенєва «стрункий ряд нападів, цілий батальний вогонь проти поміщицького побуту Росії». Цензор, що пропустив книгу до друку, був відсторонений від посади, хоча всі оповідання збірника (крім «Двох поміщиків») колись окремо пройшли через цензурний комітет. Тургенєв, що давно вже досаждав владі був засланий у Спасское - Лутовиново, що, втім, тільки додало йому популярності Оповідання Івана Сергійовича Тургенєва «Муму» мене дуже вразив. Коли Гарасим убив собачку, я не могла стримати сліз.

А як же було важко йому самому! Адже він виростив Муму з маленького щеняти. Це єдина істота, що любило Гарасима, та й він встиг прив'язатися до собачки. Але Гарасим був кріпаком і змушений виконувати всі накази й капризи своєї пані Я задаю собі питання: «Чому ж Гарасим не пішло в село з Муму?» Він не посмітив ослухатися барині, але й не захотів жити в будинку, де розпоряджаються жорстокі й нелюдські люди.

А бариня знову знайшла винуватих, щоб вигородити себе Кріпосне право принижувало не тільки селян, але губило й самих поміщиків, привчало їх кбезнаказанности. В оповіданні Тургенєва «Муму» ми бачимо бариню, що думала тільки про себе, своєму спокої, а інші люди повинні були їй догоджати, виконуючи будь-яку її примху.

Проти такого порядку речей виступає письменник. Він був чесною людиною й не міг миритися із кріпосним правом