Тютчев «Як добре ти, про море нічне…»

Твір по літературі: Тютчев «Як добре ти, про море нічне...»

«Він не знаходив ні заспокоєння своєї думки, ні миру своїй душі»,- так написав про Федора Івановичі Тютчеві його зять Іван Сергійович Аксаков, відомий слов'янофільський публіцист, що став першим біографом поета. Ці рядки змушували мене задуматися: чому його душа завжди була неспокійна? Багато віршів поета частково дають відповідь на це питання, і також частково ми можемо знайти відповідь, звернувшись до вірша «Як добре ти, про море нічне...»

Ця елегія починається зі звертання до нічного моря, і наступні три строфи присвячені його опису. Поет представляє море живим: «ходить, і дихає» воно велично й абсолютно вільно «на вільному просторі», воно потужно в «гуркоті й громі». Воно не знає смутку, суму, ним любуються «чужі зірки». Ці метафори й епітети малюють картину прекрасного, не знаючого людського горя й страждання моря. Цей вірш написаний дактелем, що допомагає створити образ хвиль, що набігають, цьому ж сприяють перехресні рими, жіночі й чоловічі рими. Це все передає хвилеподібний рух

Колір моря підкреслюють звуки [в], [і], [е], які передають синьо-зелені фарби. А в третій строфі, де поет пише про свято морському, свист вітру й гуркіт хвиль передаються звуками [з], [з], [гр] і [р].

Море так вільно, так прекрасно й безжурно, що любуються зірки й любується ним поет. Оскільки Тютчев є поетом ночі, те саме нічне море він малює в цьому вірші. Остання строфа створює зовсім інший настрій. Тут ми почуваємо якийсь біль, розпач, що володіють поетом. Може бути це тому, що пройшло лише п'ять місяців від дня смерті Олени Олексіївни Денисьевой. До неї Тютчев випробовував сильне й глибоке почуття любові, що приносило й радість і мучило їх обох, але завдяки цій любові, були написані вірші, названі "денисьевским циклом" - шедевр російської любовної лірики:

ПРО, як убийственно ми любимо,

Як у буйній сліпоті страстей

Ми те всього вірніше губимо,

Що серцю нашому милею..!

Може бути в одну з безсонних ночей, коли душу поета була спопеліла стражданнями, він звернувся до моря, заздрячи його бесстрастности й бажаючи розчинити в ньому свою душу, що не знає спокою

Спогаду про Денисьевой настільки повчальні, що в останній строфі ми чуємо стогін, крик душі, і це підкреслюється звуками [в], [про], [е]. Поет тужить про улюблену й не може простити собі, що з'явився непрямою причиною її ранньої смерті. Геть там, у хвилях, душу поета може знайти заспокоєння й може навіть злитися з душею потеренной улюбленої

Грішна, земна любов Тютчева до Денисьевой дотепер змушує його страждати. Він молить Добродії про благословення його душі ("коли на те немає божого согласья...")

И сучасники поета, і наступні покоління дуже високо цінували його творчість. І мене його вірші теж залучають, особливо любовна лірика. Мені здається поет розповідає у своїх добутках не тільки історію своєї душі, але й багатьох люблячих серць. Він настільки майстерно описує почуття, що часто стискується серце, коли читаєш його рядка, наприклад:"всю потопив би я душу свою..." В одному цьому рядку передається масштаб горя, що нічим не заглушити. А от впливі із природою можна знайти заспокоєння. Я думаю, що вірш "Як добре ти, про море нічне..."ще довго буде хвилювати душі людей і кожний прочитає в ньому щось своє, тому що, як сказав поет: "Є цілий мир у душі твоєї...!"

_{»crosslinked«}