В. Л. Давидову

Олександр Сергійович Пушкін Меж тим як генерал Орлів - Обголений рекрут Гименея - Священною пристрастю полум'яніючи, Під міру підійти готів; Меж тим як ти, пустун розумний, Проводиш ніч у бесіді шумної, И за пляшками Аи Сидять Раєвські мої - Коли скрізь весна младая З посмішкою розпустила бруд, И с горя на брегах Дунаю Бунтує наш безрукої князь... Тебе, Раєвських і Орлова, И пам'ять Каменки люблячи - Хочу сказати тобі два слова Про Кишинів і про себе. - Цими днями, [серед] собору, Митрополит, сивий ненажера, Перед обідом невзначай Велів жити довго всієї Росії И с сином Пташки й Марії Пішов христосуватися в рай... Я став розумний, [я] лицемірю - Пощуся, молюся й твердо вірю, Що бог простить мої гріхи, Як государ мої вірші Говіє Инзов, і намедни Я проміняв парна бредні И ліру, грішний дарунок долі, На часослов і на обідні, Так на сушені гриби Однакож гордий мій розум Моє раска сварить, А мій непобожний шлунок "Помилуй, братик, - говорить, - Ще коли б кров Христова Була хоч, наприклад, лафіт... Иль кло-д-вужо, тоді б ні слова, А те - подумай, як смішно! - З водою молдавське вино". Але я молюся - і воздихаю... Хрещуся, не внемлю Сатані... А все невольно згадую, Давидов, про твоє вино... От евхаристия [інша], Коли й ти, і милий брат, Перед каміном надягаючи Демократичної халат, Спасенья чашу наповнювали Беспенной, мерзлою струменем, И за здоров'я тих і тої До дна, до краплі випивали!.. Але ті в Неаполе пустують, А та навряд чи там воскресне... Народи тиші хочуть, И довго їх ярем не тріснеться Ужель надії промінь зник? Але немає! - ми щастям насолодимося, Кривавої чаш причастимося - И я скажу: Христос воскрес