Вірш С. А. Єсеніна Запекли тесание мерзни
Твір по літературі: Вірш С. А. Єсеніна Запекли тесание мерзни..
Росія - країна безкрайня... І характер російський широкий, роздольний, але такий же нераціональний, розкиданий. Скільки вільної землі в Росії, незасіяних полів, диких лісів... Та й ріки росіяни коштують спокійні, не рухаються, не вирують, але вуж якщо розіллються - не зупинити. Як і народ російський терплячий, до останньої краплі мовчить, а обуриться - так відразу революція
Єсенін, істинно російська душу, з ніжністю описує свою улюблену Русь:
Об Русь - малинове поле
И синь, що впала в ріку, -
Люблю до радості й болю
Твою озерну тугу
Його майстерність надає віршам рух, начебто ми сидимо в тих самих "тесаних дрогах", а по узбіччю "біжать рівнини й кущі. Знову каплиці на дорозі й поминальні хрести". Але поет не обмежується замальовкою природи, у вірші протягає тривога: "Холодної скорботи не виміряти, ти на мрячному березі". Можливо, якщо судити по даті написання - 1916 рік - це передчуття революційних змін. Або тривога особистісна, своєрідна "невпорядкованість" людини, змушеного жити не в рідному селі, а в далекому йому місті
Не все радує погляд поета в старій сільській Русі, але вона набагато ближче Єсеніну, чим нова індустріальна Росія. Він із тривогою й болем переживав ламання звичного укладу життя, називаючи себе "останнім поетом села". Звідси й поява в його лірику смутних ноток, страху перед селом, що міняє своя особа
Мова поета образний, рясно заповнений чисто народними словами, визначеннями
Яким же треба мати чуйне, трепетне серце, щоб уміти так побачити й передати красу російської природи, саму її душу. У ці ж описи вплітаються й купола, і дзенькіт дзвонів церков, які неразривно'связани з російською історією. Вони вже стали немов би частиною природи, символом Русі
Незрозуміле поняття "Росія" - невичерпне джерело для поетів. Єсенін же сам немов уособлення батьківщини, дивний каприз природи, що начебто спеціально подгадала не тільки талант, але й зовнішність поета, так схожу із синявим озер, пряжею ніжного льна, тонкими берізками так білою заметіллю. Як у бездонне озеро, запекло кидається Єсенін з головою в любов до Росії й, як кожний закоханий, не хоче звільнитися від цього полону:
И не віддам я ці ланцюги,
И не розстануся з довгим сном,
Коли дзенькають рідні степи
Молитвословним ковилою
Недовге своє життя він виплеснув, як єдиний порив ніжності, як пісню. Марина Цветаева в "Пам'яті Сергія Єсеніна" точно виразила широту душі поета:
...І не жалість - мало жив,
И не гіркота - мало дав, -
Багато жив - хто в наші жил
Дні, усе дав - хто пісню дався
