Зовнішня політика Росії в другій половині

Зовнішня політика Росії в другій половині 19в.

План

Введення

Діяльність російської дипломатії по перегляду умов Паризького договору

Політика Росії на Балканах

Складання імперіалістичних блоків Вевропе.

Утворення російсько-французького сполучника

Висновок

Бібліографія

Введення

Зовнішня політика Росії в другій половині 19 в. відбивала проблеми внутрішнього розвитку країни. Росія займалася переважно внутрішніми перетвореннями, уникала гострих міжнародних конфліктів, відмовлялася від активних дій у Європі, намагаючись вирішити спірні питання дипломатичними засобами. Міністр закордонних справ А. М. Горчаков 3 вересня 1865 р. писав Олександрові II: "При сучасному положенні нашої держави і Європи взагалі головна увага Росії повинне бути завзято спрямоване на здійснення справи нашого внутрішнього розвитку й вся зовнішня політика повинна бути підпорядкована цьому основному завданню" .

Поразка в Кримській війні значно послабило Росію, остаточно розпалася віденська система, що опиралася на австро-прусский сполучник. Росія втратила керівну роль у міжнародних справах, поступившись місцем Франції

Деяке зниження зовнішньоекономічної активності Росії створювало більше сприятливі умови для рішення внутрішніх проблем. Уряд зміг на сім років відмовитися від рекрутських наборів, скоротити армію, понизити військові витрати. Провідним напрямком зовнішньої політики залишалося східне питання . Кримська війна збільшила протиріччя на Балканах. Балканські народи зі зростаючою наполегливістю боролися за свою незалежність

Діяльність російської дипломатії по перегляду умов Паризького договору

Головним завданням зовнішньої політики Росії 1856 - 1871 р., була боротьба за скасування обмежувальних статей Паризького миру, що забороняли Росії тримати військові судна й будувати міцності в Чорному морі. Росія не могла миритися з положенням, при якому її чорноморська границя залишалася незахищеної й відкритої для військового нападу. Економічні й політичні інтереси країни, а також інтереси безпеки держави вимагали скасування нейтралізації Чорного моря. Але вирішувати це завдання в умовах зовнішньополітичної ізоляції й військово-економічної відсталості доводилося не військовим, а дипломатичним шляхом, використовуючи протиріччя європейських держав. Цим пояснюється настільки велика роль дипломатії саме в ці роки. Перед урядом Росії встало завдання знайти союзників

Рішення важких завдань російської дипломатії, особливо в 60 - 70 р., пов'язане з ім'ям А. М. Горчакова, що займало з 1856 р. пост міністра закордонних справ. Горчаков був досвідченим дипломатом і мав великі зв'язки серед політичних діячів ряду країн, маючи широкий політичний кругозір, він критично оцінював багато дій царату. Все це сприяло формуванню їм зовнішньополітичного курсу, з огляду на реальну обстановку Вевропе.

Наприкінці 50-х рр. російський уряд могло розраховувати на підтримку Пруссії й Франції, але їхнє міжнародне становище було стабільним і вони не випробовували гострої необхідності в залученні Росії на свою сторону. В 1857 - 1860 р. Росії вдалося домогтися дипломатичного зближення із Францією. Однак перші ж дипломатичні ініціативи російського уряду в дуже вузькому питанні про проведення Туреччиною реформ для християнських народів у балканських провінціях показали, що Франція не має наміру надавати підтримку Росії

Серйозною перевіркою розміщення міжнародних сил з'явилося повстання 1863 р. Задовго до розвитку подій у Польщі, восени 1860 р., у Варшаві відбулася зустріч трьох монархів: Росії, Пруссії й Австро-Угорщині. Ніяких конкретних угод по загальноєвропейських питаннях на цій зустрічі досягнуто не було, але в питанні про боротьбу з визвольним рухом у Польщі всі виявили повну єдність. Це показало, що в контрреволюційних діях царат міг не побоюватися погрози з боку своїх безпосередніх сусідів

На початку 1863 р. спалахнуло повстання в Польщі, Литві, Західній Білорусії. Повсталі вимагали незалежності, цивільної рівноправності й наділення селян землею. Незабаром після початку подій, 27 січня, між Росією й Пруссією було досягнуто згоди про взаємне сприяння в придушенні повстання. Ця конвенція різко загострила відносини Росії з Англією й Францією

Західноєвропейські уряди, особливо Наполеон III, не виявили особливої турботи про польський народ, але прагнули використовувати підйом визвольного руху для подальшого ослаблення дипломатичних позицій Росії в європейській політиці. раннє потепління, Що Намітилося, російсько-французьких відносин було зірвано. У пресі Англії й Франції розгорнулася шумна антиросійська кампанія, в англійському парламенті обговорювалися питання про можливі воєнні дії проти Росії. У такій обстановці царат не міг розраховувати на досягнення яких-небудь угод із західноєвропейськими урядами. З іншого боку, повстання в Польщі зблизило політикові монархів Росії, Пруссії й Австрії. Австрійський уряд хоча й не примкнуло до русско-прусскому угоди про "відновлення порядку" у Польщі, але не пішло й на взаємодію із західноєвропейськими урядами

У міру розвитку подій ставало очевидним, що уряду Заходу не мають наміру вживати збройного втручання в справи Польщі. Не надаючи великого значення їхнім дипломатичним акціям, царат оголосив польське питання внутрішньою справою Росії й відкинув всі речення про міжнародні переговори

Результатом цих міжнародних подій з'явилося нове розміщення сил. Між Росією й Англією ще більше зросло взаємне відчуження. Польська криза перервала зближення між Росією й Францією. Намітилося помітне поліпшення відносин між Росією й Пруссією, у якому були зацікавлені обидві країни. Російський уряд відмовлявся від свого традиційного курсу в Центральній Європі, спрямованого на збереження роздробленої Німеччини. Перехід до підтримки об'єднання Німеччини "зверху" створював перевагу над ворожими устремліннями Англії й Франції. Принципово такий шлях об'єднання Німеччини не суперечив загальним реакційним установкам царату, тому що виключав об'єднання на демократичній основі

Зовнішня політика Росії вплинула на співвідношення сил у Європі. Пруссія, заручати мовчазною підтримкою Росії, приступилася до об'єднання Німеччини "залізом і кров'ю" . В 1864 р. Пруссія при активному сприянні Австрії почала війну проти Данії. Це дало перші збільшення до прусской території. Незабаром після цього, улітку 1866р., спалахнула австро-прусская війна, що привела до блискавичного розгрому Австрії. Вирішальною силою в об'єднанні германії стає Пруссія. Розвиток сильної мілітаристської Німеччини в перспективі створювало для Росії серйозну небезпеку, але мовчазна позиція Англії й Франції стосовно дій Бісмарка і їхня ворожість по відношенню в Росії штовхали царат на подальше зближення Спруссией.

20 липня 1870 р. почалася франко-прусская війна. Уряд Росії заявило про свій нейтралітет, але при цьому завірило прусское уряд, що у випадку виступу Англії на стороні Франції Росія виступить на ідтримку Пруссії. Це поставило слабко підготовлену до війни Францію один на один із Пруссією. Військова перевага Пруссії виявилося швидко. Уже в серпні 1870 р. прусские війська опанували французькими областями Ельзас і Лотарингія. Після військової катастрофи при Седані й полону Наполеона III військова катастрофа Франції стало очевидним. Усередині Франції назрівали революційні події. Все це наочно демонструвало, як недальновидної була політика Наполеона III, побудована на ворожих діях проти Росії

Поразка Франції у війні створило нову обстановку в Європі. Користуючись сприятливою позицією зміцнілої Пруссії, уряд Росії порушило питання про перегляд умов Паризького мирного договору. Був використаний довід, що нейтралізація Чорного моря була здійснена на настійну вимогу Франції, що брала на себе відповідні гарантії. У Європі зложилася нова обстановка, при якій Франція вже не могла здійснювати колишні обов'язки, і тому Росія не вважала за можливе зберігати незахищеними свої південні рубежі. У жовтні 1870 р. російський уряд в однобічному порядку оголосило про відмову від нейтралізації Чорного моря. Уряду Англії, Австрії й Туреччині висловилися проти дій Росії. Однак Пруссія не підтримала позицій Англії й Австрії, запропонувавши провести міжнародну конференцію держав, що підписали Паризький договір

Конференція відкрилася в Лондоні в січні 1871 р. Росія не вимагала перегляду всіх умов Паризького трактату 1856 р. Вона ставила лише питання про скасування окремих статей про нейтралізацію Чорного моря, що ущемляла її національні інтереси. Підкреслена скромність вимог Росії не означала маловажность питання. Нейтралізація Чорного моря мала набагато більші наслідки, чим територіальні втрати Росії. Дозвіл питання могла бути досягнута на мирній основі, тому що формально не зачіпало суверенітету ні однієї із країн. Однак представник Туреччини зажадав для своєї країни гарантій безпеки, що виражалися в передачі їй права контролю над режимом проток. Конференція ухвалила рішення щодо закритті проток для військових судів всіх країн, але Туреччини надавалося право в мирний час відкривати їх для військових судів "дружніх і союзних держав" за своїм розсудом. Цей пункт був дуже невигідний Росії, тому що позбавляв її можливості швидко збільшити свій військово-морський потенціал на Чорному морі за рахунок перекидання військових судів з інших баз